ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  80  

І Холліс падає, падає в порожнечу, і решта мчать у довгому, нескічеішому падінні.

— Холлісе, ти ще тут?

Холліс не відповів, але обличчя його спаленіло.

— Це знов я, Еплгейт.

— Чую, Еплгейте.

— Давай поговоримо. Однаково нема чого робити.

Втрутився капітан.

— Годі базікати. Треба поміркувати, як викрутитися з цієї біди.

— А може, ви заткнете пельку, капітане? — запитав Еплгейт.

— Що-о?

— Те, що чуєш, капітане. І не лякай мене своїм званням, ти за десять тисяч миль од мене, тож нічого клеїти дурня. Як каже Стімсон, нам далеко падати.

— Послухайте, Еплгейте!

— Та відчепись ти! Я починаю бунтувати. Мені втрачати нічого, хай тобі чорт! Кораблик у тебе був поганенький, і капітан з тебе поганенький, тож зичу тобі ввігнатися в Місяць і скрутити собі в’язи.

— Наказую замовкнути!

— Давай, давай, наказуй! — За десять тисяч миль Еплгейт усміхнувся. Капітан мовчав. А Еплгейт вів далі: — Про що це ми:і тобою балакали, Холлісе? А, так, пригадав. Тебе я теж ненавиджу. Та ти й сам знаєш. Давним-давно знаєш.

Холліс безпорадно стиснув кулаки.

— Хочу тобі щось розповісти, — сказав Еплгейт. — Трохи розрадити тебе. Я був одним із тих, хто голосував проти тебе, коли ти п’ять років тому домагався посади в Ракетній компанії.

Поруч блиснув метеорит. Холліс опустив очі — йому відтяло кисть лівої руки. З рани цебеніла кров. З скафандра миттю вийшло повітря. Затамувавши подих, він правою рукою потягнув застібку під ліктем лівої, зашморгнув рукав і відновив герметичність. Усе відбулося так швидко, що він навіть не встиг здивуватися. Його нічого вже не могло здивувати. Герметичний скафандр одразу ж наповнився повітрям. Холліс затяг застібку ще дужче, наче джгут, і кров, яка била фонтаном, зупинилася.

Усе це він зробив мовчки, за кілька жахливих секунд. А інші тим часом перегукувалися. Один із них, Леспір, торохтів без угаву: мовляв, має дружину на Марсі, ще одну на Венері, і що — на Юпітері, і грошей у нього скільки хочеш, і життя він прожив чудово — пиячив, грав у карти, жив собі на втіху. Вони всі падали, а він торохтів, торохтів. Падав назустріч смерті й згадував колишні щасливі дні.

Все було напрочуд дивно. Порожнеча, тисячі миль порожнечі, і в ній — голоси. Нікого не видно, лише тремтять радіохвилі, намагаючись розворушити й людей.

— Ти гніваєшся, Холлісе?

— Ні.

Він справді не гнівався. Байдужість знову охопила його, він став ніби нечутливий камінь, приречений вічно падати в нікуди.

— Ти завжди намагайся зробити кар’єру, Холлісе. І ніколи не розумів, чому тобі так не таланить. Так ось, це я викреслив тебе зі списку перед тим, як мене самого викинули геть.

— Ат, байдуже, — промовив Холліс.

Йому й справді все було байдуже. Все минуло. Коли життя позаду, воно здається яскравим фільмом, що майнув на екрані, — всі забобони, всі пристрасті зібралися докупи, спалахнули її осяяли на мить порожнечу, і не встигнеш крикнути — ото був щасливий день, а той нещасливий, оце добре обличчя, а це неприємне, — як плівка вже згоріла дотла, екран погас.

І тепер, оглядаючись із цієї останньої життєвої межі, він шкодував лише, що доводиться передчасно вмирати, — йому хотілося жити, жити! Невже всі перед смертю почувають те саме — ніби й не жили? Невже життя таке коротке — не встигнеш ковтнути повітря, а всьому вже край? Невже воно всім здається таким незбагненно коротким, чи тільки йому тут, у порожнечі, коли залишаються лічені години, щоб усе обмізкувати, все осягнути?

А Леспір знай теревенив:

— Так, я славно пожив. Маю дружину на Марсі, і ще одну на Венері, і ще на Юпітері. Всі вони багаті, а як догоджали мені! Пив я скільки хотів, а одного разу програв у карти двадцять тисяч доларів!

“А тепер ти тут, — думав Холліс. — У мене нічого такого не було. Поки я був живий, то заздрив тобі, Леспіре. Поки в мене було щось попереду, я заздрив, що в тебе жінки, що в тебе таке превеселе життя. Жінок я боявся, тому і втік у космос, але весь час думав про них і заздрив, що в тебе їх багато, і грошей багато, і ти весело марнуєш життя. Але тепер, коли ми всі падаємо, я більше тобі не заздрю, бо й для тебе все закінчено, ніби нічого й не було”. Холліс витягнув шию і закричав у мікрофон:

— Усе, кінець, Леспіре!

Мовчанка.

— Ніби нічого й не було, Леспіре!

— Хто це? — Леспірів голос затремтів.

— Це я, Холліс.

Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло — помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос — вони обоє боляче поранили його.

  80