Особенно,... 
78 
— Мене нудить, — вимовив Еттіл.
Від коктейлю він аж посинів.
— О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.
Надворі Еттілові полегшало.
— То це ось чому нас так зустріла Земля? — запитав він, похитуючись.
— Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити — дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев’ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев’ятій! У нас тут порядок суворий.
— А чому?
— Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!
Автомобіль поїхав.
Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.
— Що ж тепер робити? — вголос запитав він самого себе.
Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул — там вирували веселощі. У похідному лазареті — переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п’ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.
— Нема чим дихати… заманили, роздушили…
Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині — він бачив — покотом лежали п’яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам’ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.
Мине лише рік — а скільки марсіан помруть від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров’яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?
Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.
У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки — високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.
— А що буде через рік? — уголос проказав він.
На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки — все буде, буде!
Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно — дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, — одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.
А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть притулок десь у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати — ах, який чудовий краєвид!
Він уже добре знав, що скаже Тіллі:
— Війна — жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливіший.
Він стояв посеред пустельної дороги.
Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість — шістдесят миль на годину.
Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.
“Так, так, — стомлено думав він, — як дивно, як сумно… гуркіт… достоту бетономішалка”.
КАЛЕЙДОСКОП
Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель — мільйон уламків — мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.
78 
