73 
— Ось вони!
Всі разом зітхнули.
— Та ні, це чайки!
Розчарований гомін.
— Я починаю думати: даремно ми не оголосили їм війну, — прошепотів товстун-мер.
— Тоді можна було б розійтися по домівках.
— Тс-с! — зупинила його дружина.
— Ось вони! — загукав натовп.
Ніби просто з сонця виринули марсіанські ракети.
— Всі готові? — мер стурбовано озирнувся.
— Так, сер, — сказала міс Каліфорнія 1965 року.
— Так, — відповіла й міс Америка 1940 року — вона примчала сюди останньої хвилини замінити міс Америку 1966 року: та зненацька захворіла.
— Аякже, готові, сер! — підхопив містер Найбільший грейпфрут з долини Сан-Фернандо 1956 року.
— Оркестр готовий?
Музиканти підняли сурми, наче рушниці.
— Готові!
Ракети приземлились.
— Давайте!
Гримнув марш “Я йду до тебе, Каліфорніє!” — десять разів поспіль.
З дванадцятої до першої години пополудні мер виголошував промову, простерши руки до мовчазних, недовірливих ракет.
О чверть на другу герметичні люки ракет відчинилися.
Оркестр тричі зіграв “О штате золотий!” Еттіл і ще півсотні марсіан зі зброєю напоготові сплигнули на землю.
Мер вибіг наперед, тримаючи в руках ключі від Землі.
Оркестр заграв “До нас приходить Санта-Клаус”, і хорова капела — її з цієї нагоди привезли з Лонг Вічу — заспівала на цей мотив нові слова про те, що “до нас приходять марсіани”.
Побачивши, що в землян немає зброї, марсіани трохи заспокоїлись, але вогнеметів з рук не випускали.
З першої тридцяти до другої п’ятнадцяти мер повторював свою промову спеціально для марсіан.
О другій тридцять міс Америка 1940 року зголосилася перецілувати всіх марсіан, якщо вони вишикуються.
О другій годині тридцять хвилин і десять секунд оркестр заграв “Як поживаєте, як ви ся маєте”, аби загладити незручність, що виникла з вини міс Америки.
О другій тридцять п’ять містер Найбільший грейпфрут подарував марсіанам двотонну машину з плодами сиоєї праці.
О другій тридцять сім мер роздав усім марсіанам безплатні квитки в театри “Еліт” і “Маджестік”; при цьому він виголосив промову, яка тривала до початку четвертої.
Заграв оркестр, і п’ятдесятитисячний натовп заспівав “Усі вони напрочуд славні хлопці”.
О четвертій вшановування гостей закінчилося.
Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.
— Ось яка вона, Земля!
— А я кажу, всю цю нечисть треба винищити, — сказав один марсіанин. — Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? — Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділо. — Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок.
— Він прочитав напис на ярлику: — “БЛІКС. Найновіший пральний порошок”.
Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче на карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.
Еттілові було холодно. Він знову почав тремтіти.
— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотів вій. — Це не перед добром. Щось із нами скоїться. — Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…
— А я кажу — їх треба винищити до ноги!
— Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? — запитав другий марсіанин.
Еттіл похитав головою.
— Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби нас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно. — Він настроїв свій мозок на юрбу, намагаючись розпізнати її настрій. — Вони й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” — так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…
Оркестр заграв “Викотимо барильце”. Фірма “Пиво Хейгенбека” (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.
Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.
Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.
— Змова, змова… підступна змова, — простогнав він, тримаючись за живіт.
— Що ви з’їли? — над ним схилився Військовий наставник.
— Щось таке… — простогнав Еттіл. — Називається кукурудзяні пластівці.
— А ще?
— Якийсь довгий шмат м’яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось — вони називали це тістечком, — зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.
73 
