— Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.
Густа зелена трава заглушала їхні кроки. Її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.
Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.
Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.
В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.
— Ви щось хотіли? — запитала вона.
— Вибачте, будь ласка, — невпевнено почав капітан Блек. — Але ми шукаємо… тобто, чи не могли б ви нам допомогти… — Капітан збентежився і замовк.
Жінка зачудовано дивилася на нього своїми темними очима.
— Коли ви хочете що-небудь продати… — почала вона.
— Ні, постривайте! — вигукнув він. — Яке це місто? Жінка зміряла його поглядом.
— Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути в місті і не знати його назви?
Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.
— Ми не місцеві, — нарешті промовив він. — Ми хочемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди потрапили.
— А ви що, провадите перепис населеня?
— Ні.
— Всім відомо, що це місто виникло 1868 року, — нетерпляче сказала жінка. — Може, ви граєте в якусь гру?
— Ні, це не гра! — вигукнув капітан. — Ми з Землі.
— Ви хочете сказати: з-під землі? — перепитала, не розуміючи, жінка.
— Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з Землі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі…
— Це місто зветься Грін-Блаф, — почала пояснювати жінка, ніби малій дитині. — Воно лежить в штаті Іллінойс на американському континенті, оточеному Атлантичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.
І жінка пішла з холу, провівши пальцями по бісерній завісі. Троє мовчки перезирнулися.
— Давайте подивимося, що там за завісою, — запропонував Ластіг.
— Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це просто неймовірно!
Вони вийшли на ґанок і сіли на східцях.
— Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?
— Як це могло бути?
— Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро збожеволію від різних думок. Наші хронометри безперестану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули Місяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безперечно.
— А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох вимірах, у часі й просторі, і приземлилися на Землі тридцять чи сорок років тому?
— Та ну вас, Ластігу!
Ластіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у прохолодну сутінь кімнат:
— Який зараз рік?
— Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно, — відповіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи лимонад.
— Ви чули? — обернувся до своїх супутників Ластіг. — Дев’ятсот двадцять шостий рік! — несамовито вигукнув він. — Ми прибули назад у минуле! Це — Земля!
Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і жахом. Руки конвульсивне сіпались у них на колінах. Нарешті капітан сказав:
— Чого-чого, а такого я не сподівався. Зараз я відчуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися? От якби нам сюди Ейнштейна!
— Чи хоч одна людина в місті повірить нам? — озвався Гінкстон. — Може, ми граємося з чимсь небезпечним? Я маю на увазі — з часом. Чи не краще нам знятися одразу й полетіти додому?
— Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.
Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.
— Я прагну мислити якомога логічніше, — мовив дорогою капітан, — бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?