ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  19  

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от, — зітхнув капітан. — Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ. — Капітан посміхнувся й додав:-Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

— Ви гадаєте? — кинув Ластіг. — Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер… — промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу… — тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Ластіг.

— Дейвіде! — запищали старі й кинулися йому в обійми. — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Ластіг. — У вас чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.

— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап’єшся досхочу.

— Я тут з друзями, — Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. — Капітане, ідіть сюди.

— Добридень вам, — привітали їх старі. — Просимо до господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м’які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.

— За ваше здоров’я, — сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав Ластіг.

— Відразу після смерті, — різко відказала вона.

— Відразу після чого? — перепитав капітан і поставив склянку.

— Так, так, — кивнув Ластіг. — Вони померли тридцять років тому.

— Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! — загорлав капітан.

— Тихше, не кричіть, — підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. — Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. — Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. — Помацайте-но. — Капітан взяв її за зап’ястя. — Правда, живе тіло? — запитала вона.

Капітан ствердно хитнув головою.

— Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.

  19