ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>




  61  

Тоді ввійшов до палати й сів.

Перші запитання були про катастрофу, про думки й почуття Джонні після коми, коли він виявив, що майже п’ять років його життя спливло марно. Джонні відповідав чесно й відверто. Потім Брайт сказав, що, як йому стало відомо «з одного джерела», Джонні набув після катастрофи щось ніби шосте чуття.

— Ви хочете спитати, чи я не екстрасенс?

Брайт усміхнувся й знизав плечима.

— Для початку досить буде й цього.

Джонні уже встиг добре обміркувати й зважити те, що сказав йому Вейзак. І чим більше думав, тим певніше йому здавалося, що Вейзак учинив цілком слушно, коли поклав телефонну трубку, не озвавшись до матері й словом. Подумки Джонні порівнював цю ситуацію з оповіданням В. В. Джекобса «Мавп’яча лапа». Там мавп’яча лапа могла виконати три бажання, але ціна, якою доводилося платити за кожне з них, була страхітлива. Старому подружжю забажалося мати сто фунтів стерлінгів, і воно втратило сина, що загинув в аварії на заводі, а відшкодування, яке вони отримали за нього, якраз і становило ті сто фунтів. Тоді мати побажала, щоб їй повернули сина, — і він повернувся; але перш ніж вона відчинила двері й побачила, яке жахіття викликала з домовини, старий батько загадав останнє бажання й відіслав мерця назад. Як сказав Вейзак, мабуть, справді є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

— Ні, — відповів Джонні. — Я не більш екстрасенс, ніж ви.

— З того, що мені відомо, ви…

— Ні, це неправда.

Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, — як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, — потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.

— То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? — спитав Брайт, згортаючи записник.

— Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд — президент.

Брайт засміявся.

— Не ви один, друже.

— Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.

Брайт подякував за інтерв’ю і пішов. Стаття з’явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: «Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкл перед довгою дорогою назад». Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.

— Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? — спитав Вейзак у Джонні того вечора.

Джонні стенув плечима.

— Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати мене ще й цим.

— Може, й так, — сказав Вейзак. — Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.

— З чого ви зрозуміли?

— Та розпитав декого.

— Задля мого добра?

— Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні?

— Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати — трохи боюся.

— Ну певне. І я б боявся.

— Ви там будете?

— Так, на спостережній галереї. Нагорі. Ви мене не вирізните серед інших зелених халатів, але я там буду.

— Начепіть щось, — сказав Джонні, — і я знатиму, що то ви.

Вейзак поглянув на нього й усміхнувся.

— Гаразд. Я пришпилю до халата свій наручний годинник.

— От і добре, — сказав Джонні. — А доктор Браун? Він теж буде?

— Доктор Браун у Вашингтоні. Завтра він доповідатиме про вас в Американському неврологічному товаристві. Я прочитав його повідомлення. Викладено все добре. Хіба що трохи перебільшено.

— А вас не запросили?

Вейзак здвигнув плечима.

— Я не люблю літаків. Теж трохи боюся.

— Чи, може, просто воліли бути завтра тут?

Вейзак ухильно всміхнувся, розвів руками, але нічого не сказав.

— Він не дуже мене полюбляє, правда ж? — спитав Джонні. — Доктор Браун.

— Ні, не дуже, — сказав Вейзак. — Він вважає, що ви нас морочите. Витинаєте штуки з якоюсь своєю метою. Може, щоб привернути до себе увагу абощо. Не судіть його надто суворо, Джоне. У нього такий склад розуму, що він просто не може думати інакше. І коли вже якось ставитися до Джіма, то хіба що із жалем. Він чудовий фахівець і далеко піде. Йому вже тепер пропонують кращу роботу, тож невдовзі він збереться й подасться геть із цих холодних північних лісів, і в Бангорі його більш не побачать. Він поїде до Х’юстона, чи на Гавайї, чи, може, навіть у Париж. Але він навдивовижу обмежений. Підходить до людського мозку як механік. Розітнув його на частки своїм скальпелем і не знайшов душі. Отже, ніякої душі не існує. Як оті російські космонавти, що облетіли навколо Землі й ніде не побачили бога. Це емпіричний погляд механіка, а механік — усього лише школяр там, де йдеться про вищу нервову діяльність. Тільки ви ніколи не кажіть йому про ці мої слова.

  61