Особенно,... 
71 
— Той десятифунтовий м’яч я застромлю вам знаєте куди, якщо не зробите ще три рази. Вгору!
— О-о-о-ох! — простогнав Джонні і ривком сів увосьме.
Тоді впав на спину й знову сів.
— Молодець! — вигукнула Ейлін. — Ну, ще раз, ще раз!
— О-о-о-х-х-х-о-о! — ревонув Джонні й піднявся вдесяте. Потім повалився навзнак на мату й пустив м’яча, що покотився собі геть. — Я тут мордуюсь, а ви радієте, онде з мене вже тельбухи лізуть. Я подам на вас у суд, бісова ви фурія!
— Ой, яка бяка! — мовила Ейлін, подаючи йому руку. — Це ще забавки проти того, що буде наступного разу.
— І не думайте, — сказав Джонні. — Все, що я зроблю наступного разу, це поплаваю в…
Раптом він пильно поглянув на Ейлін, і на його обличчя набіг здивований вираз. Рука його все міцніше стискала руку лікарки, аж поки їй стало боляче.
— Джонні! Що сталося? Судома?
— Ох ти ж чорт! — тихо мовив він.
— Джонні!
Він і далі стискав руку Ейлін, дивлячись їй в обличчя якимсь відчуженим, зосередженим поглядом, так що їй стало не по собі. Вона чула дещо про Джонні Сміта, але, маючи тверезий і практичний шотландський розум, не зважала на ті чутки. Розповідали, що він передрік хлопчикові Марі Мішо цілковите одужання ще до того, як лікарі остаточно зважились робити ризиковану операцію. Ходив і якийсь поголос, пов’язаний з доктором Вейзаком: нібито Джонні сказав йому, що його мати не померла, а живе десь на Західному узбережжі під іншим ім’ям. Що ж до Ейлін Мегон, то вона вважала ці розповіді такою ж бреднею, як і оті сповідальні журнальчики й мелодраматичні любовні історії, що ними зачитувалось багато сестер, коли випадали вільні хвилини під час чергування. Одначе погляд, яким Джонні дивився на неї тепер, лякав її. Здавалося, він зазирає їй усередину.
— Джонні, вам недобре?
Вони були самі у фізіотерапевтичному кабінеті. Великі двостулкові двері з матовими шибами, що вели до басейну, стояли зачинені.
— Хай йому чорт, — сказав Джонні. — Ви б краще… атож, час іще є. Ще не пізно…
— Про що ви говорите?
І раптом він прочнувся. Пустив руку Ейлін, але перед тим так стискав її, що на шкірі лишилися білі плями.
— Подзвоніть у пожежну команду, — сказав він. — Ви забули вимкнути газову пальничку. Зайнялася штора в кухні.
— Що?…
— Від пальнички зайнявся посудний рушник, а з нього вогонь перейшов на штору, — нетерпляче пояснив Джонні. — Мерщій викличте пожежників. Чи ви хочете, щоб згорів увесь будинок?
— Джонні, ви ж не можете знати…
— Не ваш клопіт, що я можу знати, а чого ні, — сказав Джонні й схопив її за лікоть.
Нарешті вона зрушила з місця, і вони попростували до дверей. Джонні сильно кульгав — так було завжди, коли він стомлювався. Вони перейшли приміщення басейну, лунко цокаючи підборами по плитці, тоді вийшли в коридор і спустилися до поста медсестер. Усередині дві сестри пили каву, а одна говорила по телефону, розповідаючи комусь, як вона опорядила своє помешкання.
— Ви самі подзвоните чи краще мені? — спитав Джонні.
У голові Ейлін вирували думки. Її вранішній розпорядок був такий же непорушний, як і в більшості самотніх людей. Вона встала, зварила собі одне яйце, а тим часом з’їла цілий грейпфрут без цукру й чашку вівсянки. Поснідавши, одяглась і поїхала на роботу. Чи вимкнула вона газ? Звісно, що вимкнула. Вона не пам’ятала, як це робила, але то була звичка. Напевне вимкнула.
— Слухайте, Джонні, ну звідки ви взяли…
— Гаразд, я сам.
Вони вже зайшли до поста — заскленої вигородки, де стояло три стільці з прямими спинками й газовий таганець. Найперше впадала в око велика панель з рядами сигнальних лампочок, що починали мигтіти червоним, коли котрийсь із пацієнтів у палатах натискав свою кнопку. На ній уже мигтіло три лампочки. Тим часом дві сестри й далі сьорбали каву і балакали про якогось лікаря, що напився п’яний у кафе «Бенджамін». Третя, як видно, розмовляла зі своєю косметичкою.
— Пробачте, мені треба подзвонити, — звернувся до неї Джонні.
Сестра прикрила трубку рукою.
— Таксофон у вестибюлі.
— Дякую, — сказав Джонні й відняв у неї трубку. Натиснувши важіль, він набрав нуль. Почувся сигнал «зайнято». — Що таке з цим апаратом?
— Слухайте! — гукнула сестра, що розмовляла зі своєю косметичкою. — Що це ви собі думаєте? Ану, віддайте!
Джонні згадав, що в лікарні свій комутатор, і набрав дев’ятку, щоб вийти на зовнішню лінію. Тоді знову набрав нуль.
71 
