4

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

  96