Особенно,... 
98 
— Ви звикнете.
— Ні, — знову заперечила вона. — Я вважаю, що сталося одне з двох, і не має значення, що саме, бо я досі в Оксфорді, штат Міссісіпі. І все це відбувається не насправді.
Вона говорила далі. Якби її голос лунав гучніше (чи, можливо, якби Едді не закохувався), то швидше за все ця промова скидалася б на лекцію. Але зараз це звучало як поема.
«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, — безперервно нагадував собі Едді. — Заради її ж добра».
«Мабуть, я зазнала травми голови, — сказала вона. — Оксфорд-Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».
Оксфорд-Таун.
У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.
— Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все — сон, який ви бачите?
— Непритомна чи в комі, — погодилася вона. — І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте-но.
Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато-біла.
— Схоже, свого часу життя вас добряче побило, — сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.
— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.
Вона замовкла, роззираючись довкола.
— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.
Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.
— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.
— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.
Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.
— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?
— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.
— Не може, але мені цікаво.
— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.
— А що це таке?
Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.
— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?
— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?
— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.
— Схоже, мене щойно поставили на місце.
— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.
— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.
— Які нісенітниці!
— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.
— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.
— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?
— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?
— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.
Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.
— Краще розкажіть про цеглину.
— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.
98 
