Особенно,... 
100 
Вона посміхнулася.
— Як ось цей, Едді.
— Цеглина просто впала чи її хтось жбурнув навмисне?
— Нікого не знайшли. Поліцейські (мама розповіла мені про це тільки згодом, через багато років, коли мені було близько шістнадцяти) знайшли те місце, звідки, на їхню думку, впала та цеглина, але там не вистачало й інших цеглин, а деякі були розхитані й готові впасти. Під вікном на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку, призначеного на знесення. Але, звісно, в ньому усе одно зупинялося багато людей. Особливо на ночівлю.
— Авжеж, — погодився Едді.
— Ніхто не бачив жодних зловмисників, які б виходили з цього будинку, тому все списали на нещасний випадок. Мама сказана, що вона гадає, буцімто так воно і було, але, по-моєму, вона обманювала. Вона навіть не завдала собі клопоту, аби розповісти мені, що думав тато. Вони обоє в ту мить перетравлювали те, що таксистові вистачило одного погляду на нас, аби поїхати геть. 1 саме це більше, ніж будь-що інше, змусило їх вважати, що там, угорі, хтось був, і цей хтось визирнув у вікно, побачив нас і вирішив скинути цеглину на нігерів. А ваші потвори-омари скоро повиповзають?
— Ні, — відповів Едді. — Тільки коли посутеніє. Отже, ви гадаєте, що все це — коматозний сон, на кшталт тих, які ви бачили, коли вас стукнуло цеглиною? Тільки цього разу це був поліцейський кийок чи щось подібне.
— Так.
— І це тільки один здогад. А який другий?
Обличчя й голос Одетти були досить спокійними, але в голові клубочилися потворні хмари образів, що зводилися всі до одного — Оксфорд-Таун, Оксфорд-Таун. Як там у тій пісні?
- У місяця світлі двох хлопців убили,
- Тепер би хай швидше ту справу закрили.
Слова не зовсім точні, але близько до тексту. Близько.
— Можливо, я збожеволіла, — відповіла вона.
7
Спершу Едді хотів сказати: «Одетто, якщо ви гадаєте, що збожеволіли, то ви просто чокнута».
Але після нетривалих роздумів він дійшов висновку, що наполягати на цьому аргументі не варто.
Замість сперечатися він деякий час помовчав, просто сидів біля її візка, підпираючи груди коліньми й обхопивши свої зап'ястя руками.
— А ви справді не могли жити без героїну?
— Чому не міг? Я й зараз не можу, — уточнив він. — Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть-говоріть», але зараз я розумію. Я досі хочу дозу, і, по-моєму, якась частина мене завжди її хотітиме, але фізична ламка в минулому.
— Що значить «курити крек»? — спитала вона.
— У вашому часі його ще не винайшли. Це той самий кокаїн, але сам процес більше нагадує перетворення тротилу на атомну бомбу.
— Ви теж це робили?
— Та ну, ні. Я сидів на героїні. Я ж вам казав.
— Ви не схожі на наркомана, — зазначила вона.
Едді й справді мав непоганий вигляд… тобто якщо не брати до уваги запах протухлої дичини, що йшов від його тіла (хоча він і споліскувався сам, і трохи прав одяг, та без мила зробити це нормально було важко). Коли Роланд з'явився в його житті, волосся Едді було коротким (так легше пройдеш митницю, дорогенький, — яким же колосальним злим жартом долі це обернулося…), але й досі мало пристойну довжину. Щоранку він голився гострим лезом Роландового ножа, спочатку з пересторогою, а потім усе впевненіше і впевненіше. Коли Генрі поїхав у В'єтнам, Едді був ще надто малим для того, аби гоління було невід'ємною частиною його життя, та Генрі й сам особливо ним не заморочувався. Бороду він не відпускав ніколи, але часом за три чи чотири дні відростала така щетина, що мати бурчала, аби він «викосив» це неподобство. Однак коли Генрі повернувся, то виявилося, що він ставиться до гоління з маніакальною впертістю (втім, як і до деяких інших моментів особистої гігієни — користуватися присипкою для ніг після душу, чистити зуби три чи чотири рази на день, а потім ще й полоскати їх ополіскувачем, завжди охайно вішати одяг). Він і Едді перетворив на фанатика. Щетина викошувалася щоранку і щовечора. Тепер ця звичка вже була у нього в крові, як і деякі інші, які йому прищепив Генрі. У тому числі, звісно, та, що вимагає шприца і голки.
— Надто охайний? — шкірячи зуби, спитав він.
— Надто білий, — коротко відповіла вона і на якийсь час замовкла, похмуро дивлячись на морські хвилі. Едді теж принишк. Він не знав, що можна дотепно відповісти на таке, якщо взагалі можна.
100 
