«Зі мною все гаразд, просто трохи перетрудився. Нема кращих ліків за семигодинний сон».
Підійшов шеф Рендолф із портативною помпою на своїй широкій спині. З обличчя йому скрапував піт.
— Джиме, з тобою все гаразд?
— Усе чудово, — відповів Великий Джим. Та так воно й було. Він почувався чудово. Перебував у кульмінаційному пункті свого життя, де втілювався шанс досягти тієї величі, на яку, як сам знав, він був здатен. Ніяка членососка, ніякий сраний тикер не позбавить його цього шансу. — Я просто втомився. Я просто працював майже зовсім безперервно.
— їдь додому, — порадив Рендолф. — Ніколи не думав, що дякуватиму Богові за Купол, і зараз не кажу цього, але він принаймні дає захист від вітру. Ми тут упораємося. Я послав людей на дахи аптеки й книгарні на випадок, якщо іскри й туди залетять, тож рушай і…
— Яких людей? — Його серцебиття вирівнювалося, вирівнювалося. Добре.
— Генрі Моррісона і Тобі Велана на книгарню. Джорджі Фредеріка і одного з цих нових хлопців на аптеку. Котрийсь із Кіл'янів, я гадаю. З ними зголосився піти й Роммі Берпі.
— Рація при тобі?
— Звичайно.
— І Фредерік у себе має?
— Усі штатні мають.
— Скажи Фредеріку, щоб тримав на оці Берпі.
— Роммі? Навіщо, заради Бога?
— Я йому не довіряю. Він може належати до друзів Барбари.
Щоправда, аж ніяк не Барбара занепокоїв Великого Джима, коли зайшлося про Берпі. Цей чоловік був другом Бренди. І був він метким чоловіком.
Спітніле обличчя Рендолфа перекосилося:
— Скільки їх усього, як ти гадаєш? Скільки їх на боці того сучого сина?
Великий Джим похитав головою:
— Важко сказати, Піте, але це грубезне діло. Планувалося, либонь, дуже серйозно. Тут не можна просто придивитися до новачків у місті, щоб показати: ось, це вони. Дехто з задіяних у цій справі могли жити тут роками. Навіть десятиліттями. Це в них називається глибоким зануренням.
— Господи Ісусе. Але навіщо, Джиме? Навіщо, заради Бога?
— Не знаю. Можливо, це таке тестування, а ми в ролі лабораторних пацюків. Можливо, це шлях до захоплення влади. Усього можна очікувати від того пустопляса, що сидить зараз у Білому Домі. Важливо, щоб ми посилювали наші сили безпеки і викривали брехунів, котрі підриватимуть наші зусилля з дотримування порядку.
— То ти гадаєш, ніби вона… — він хитнув головою в бік Джулії, котра стояла й дивилася, як відлітає з димом справа її життя, і її собака сидів поряд з нею і теж дивився, важко дихаючи, на вогонь.
— Я не знаю напевне, але як вона поводилася сьогодні вдень? Здіймала бучу в дільниці, хотіла побачитись з ним? Про що тобі це каже?
— Йо, — вигукнув Рендолф. Він скоса роздивлявся на Джулію. — І спалила власний дім, що іще краще може прислужитися за прикриття?
Великий Джим наставив на нього палець, немов говорячи: достеменно так.
— Я рву кігті. Дзвякни Джорджу Фредеріку. Нехай пильнує цього люїстонського канадійця.
— Зараз же, — кивнув Рендолф, відчіплюючи з пояса вокі-токі.
Позаду них Ферналд Бові заволав:
— Дах валиться! Агов, хто на вулиці, відійдіть назад! Ви, хто на інших будівлях, приготуйтесь, приготуйтесь!
Поклавши одну долоню на двері свого «Гаммера», Великий Джим дивився, як просів дах «Демократа», пославши стовп іскор прямо в чорне небо. Люди на сусідніх будинках перевірили помпи один в одного на спинах, а тоді вишикувались, стоячи, немов по команді «вільно» на параді, з наконечниками шлангів у руках.
Вираз обличчя Шамвей у момент завалення даху її «Демократа» подіяв на серце Великого Джима краще за всякі нікчемашні ліки і ритмоводії в цілому світі. Роками він був змушений миритися з її щотижневими тирадами і, хоча він ніколи не визнав би, що боїться її, вона його вельми дратувала.
«Але лишень подивитися на неї тепер, — думав він. — Виглядає так, ніби повернулась додому, а її мати лежить мертва серед хати».
— Ти на обличчі покращав, — сказав Рендолф. — Рум'янець повернувся.
— Я почуваюся краще, — відповів Великий Джим. — Але все одно поїду додому. Завалюся виспатись.
— Гарна ідея, — сказав Рендолф. — Ти нам потрібен, друже. Зараз більше, ніж завжди. А якщо цей клятий Купол не пощезне… — Він помотав головою, не відриваючи своїх собачих очей басет-гаунда від лиця Великого Джима. — Я навіть не уявляю, як би ми змогли без тебе в такому разі. Я люблю Енді Сендерса, як брата, але він дещо вбогий, коли говорити про мозок. І Ендрія Ґріннел гівна варта відтоді, як упала й ушкодила собі спину. Ти — той клей, на якому тримається купи весь Честер Мілл.