— Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об'язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.
— Містере, вас прийнято, — вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.
— Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.
— Звісно, — сказав він.
— Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?
Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.
— Ні, — врешті відповів він. — Це було б надто легко.
Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.
— Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?
— Не завадить, — погодився Барбі.
4
На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква[116], але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові & Уживані книги».
Обидва актуальні в Честер Міллі пастори того вечора перебували, як полюбляв висловлюватися Великий Джим Ренні, в «уклінному стані», але тональності їхніх молитов, хід думок і жадання вельми відрізнялися.
Преподобна Пайпер Ліббі, котра проповідувала своїй пастві з кафедри Першої Конгрегаційної церкви, більше не вірила в Бога, хоча не ділилася цим фактом зі своїми вірними. Натомість віра Лестера Коґґінса сягала рівня святого мучеництва або безумства (втім, це ті два слова, які, либонь, означають одне явище).
Преподобна Ліббі, все в тому ж суботньому одязі, в якому вона поралася в себе у дворі — й безперемінно гарна у свої сорок п'ять, щоб симпатично в ньому виглядати, — стояла перед олтарем навколішках майже в суцільній темряві (у Конго не було генератора), а позаду неї розташувався Кловер, її німецький вівчар, пес лежав з понурими очима, уткнувши носа собі в лапи.
— Агов, Несьогосвітній, — покликала Пайпер. Несьогосвітнім вона почала називати Бога віднедавна. На початку осені вона мала для нього інше приватне ім'я — Великий Можливий. А влітку він був Всемогутнім Імовірним. Їй подобалося це ім'я, в ньому вчувалося щось лунке. — Ти знаєш, що зі мною було коїлось… Авжеж, мусиш, я Тобі вже цим повні вуха натуркувала, але сьогодні я тут не для того, щоб знову товкти про те саме. Мабуть, Тобі від цього тільки легше.
Вона зітхнула.
— У нас тут такий безлад, Друже. Маю надію, хоч Ти розумієш, що тут діється, бо сама я аж ніяк. Але ми обоє знаємо, що завтра в цьому приміщенні буде повно людей, котрі шукатимуть, як заведено, небесної підтримки в катастрофічному нещасті.
Тиша стояла в церкві, тиша надворі. «Чарівлива тиша», як казали в старих фільмах. Та хіба вона хоч коли-небудь чула таку дивну тишу в Міллі, та ще й у суботній вечір? Ні машин на вулицях, ні гупання басу якого-небудь чергового бенда, що натрапився зіграти в «Діппері» (ПРЯМО З БОСТОНА! — як завжди писалося в рекламі).
— Я не проситиму Тебе проявити Твою волю, бо не вірю більше, ніби Ти насправді маєш волю. Але про всяк випадок, якщо Ти, врешті-решт, десь там дійсно існуєш — ймовірність така є, і я більш ніж рада це визнавати, — прошу Тебе, допоможи мені сказати їм щось помічне. Надія не на небесах, надія тут, на землі. Бо…
Її не здивували власні сльози. Останнім часом вона часто ридала вголос, хоча завжди робила це на самоті. Мешканці Нової Англії вельми несхвальні щодо сліз у проповідників і політиків.
Кловер, співчуваючи її розпачу, і собі заскиглив. Пайпер на нього шикнула і знову обернулася до олтаря. Хрест на ньому часто навертав її думки до бантика-логотипа «Шевроле», товарного знака, котрий народився сто років тому, бо один парубок випадково помітив його в узорі шпалер якогось паризького готелю і він йому сподобався. Щоб уважати такі символи божественними, либонь, треба бути несповна розуму.
Тим часом вона вперто продовжувала:
— Бо я певна, Ти сам знаєш, земля — єдине, що ми маємо. Це те, в чому ми впевнені. Я хочу допомагати моїм людям. Це моя робота, і я все ще бажаю її робити. Сподіваючись, що Ти там таки є і Тобі це не байдуже — сумнівні сподівання, мушу визнати, — прошу, допоможи мені, будь ласка. Амінь.