104 
Я мовчала, боячись, щоб, бува, моє ім'я не розхвилювало слабої.
— А втім, — сказала вона, — може, я й помиляюсь. Це мені просто здається. Я б хотіла бачити Джейн Ейр і тому бачу її там, де її нема. Та й те сказати, за ці вісім років вона повинна була змінитися.
Тепер я лагідно запевнила її, що я і є та особа, яку вона хотіла в мені бачити. А що вона зрозуміла мене і, як видно, була при повній пам'яті, то я пояснила їй, що Бесі послала по мене свого чоловіка до Торнфілда.
— Знаю, я дуже слаба, — сказала вона трохи згодом. — Хвилину тому я хотіла повернутися й переконалася, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Мені треба перед смертю облегшити душу. Те, що мало важить для здорових, лягає на душу каменем у таку годину, як оце тепер. Доглядальниці нема? Чи ти сама в кімнаті? Я запевнила її, що ми самі.
— Гаразд. Тоді слухай. Я двічі винна перед тобою і тепер каюся. Раз те, що зламала присягу, яку дала чоловікові, — виховати тебе як свою власну дитину, а друге те... — вона за-тнулася. — Зрештою, ще не пізно, — пробурмотіла вона собі, — і я можу цю справу залагодити тепер. Але як важко мені так принижуватися перед тобою.
Вона силкувалась повернутися, та намарне, її лице змінилось. Здавалося, вона прислухається до чогось у своїй душі — може, то було передчуття близького кінця.
— Що ж. Треба з цим скінчити. Переді мною вічність, краще скажу їй... Піди до мого комода, відімкни й побачиш там листа.
Я так і зробила.
— Прочитай, — сказала вона. В листі писалось: «Шановна добродійко!
Чи не будете ви так ласкаві вислати мені адресу моєї небоги, Джейн Ейр, і написати кілька слів про неї: я маю намір запросити її до себе на Мадейру. Доля благословила мою працю й помогла мені дещо заощадити, а що я нежонатий і бездітний, то хотів би удочерити її ще за життя й відписати їй перед моєю смертю все, що маю.
З великим поважанням... і т. д.
Джон Ейр, Мадейра»
Листа написано три роки тому.
— Чом же я нічого не знала про це? — спитала я.
— Тому, що я так тебе зненавиділа, що не хотіла пособляти твоєму щастю. Я не могла забути твого ставлення до мене, Джейн, ні того, як ти одного разу визвірилась на мене, ні твого тону, коли ти заявила, що ненавидиш мене понад усе в світі, ні твого недитячого погляду й голосу, коли ти запевняла, що від самої думки про мене тебе верне і що я ставлюся до тебе надміру жорстоко. Я не могла забути, як я мало не зомліла тоді, як ти вилила на мене всю свою злість. Мене взяв тоді такий страх, наче тварина, яку я побила чи копнула ногою, глянула на мене людськими очима й стала мене картати людським голосом. Ох! Принеси мені води! Та швидше!
— Люба місіс Рід, — сказала я, подавши їй воду, — не думайте більше про це, викиньте його з вашої пам'яті. Пробачте мені шалену мову: я була ще дитина, й відтоді минуло вісім чи дев'ять років.
Вона не дала відповіді на мої слова, а натомість, попивши води й перевівши дух, провадила далі:
— Отже, я не могла цього забути й помстилася. Бо не могла примиритися з думкою, що тебе удочерить твій дядько й ти житимеш в достатках. І я відписала йому: «Дуже шкода, але мені доведеться повідомити сумну новину. Джейн Ейр померла, її забрав тиф у Ловуді». Тепер роби, як знаєш: напиши йому й викрий мою брехню, і то якомога швидше. Певне, ти народилася мені на муку, щоб перед своєю далекою дорогою я мордувалася і мене гризло сумління за те, чого б я ніколи не зробила, якби йшлося не про тебе.
— Якби я змогла переконати вас, тітко, не думати більше про це й ласкаво пробачити
мені...
— У тебе дуже важка вдача, — сказала вона, — і досі я не розуміла тебе. Як ти могла дев'ять років терпіти й тримати це все в душі, а на десятому році вибухнути. Я цього ніколи не збагну.
— Моя вдача не така важка, як ви гадаєте: хоч я й запальна, однак не мстива. Скільки разів іще дитиною я рада була б любити вас, якби ви любили мене, і дуже хочу примиритися з вами тепер. Поцілуйте мене, тітко.
Я підставила свою щоку до її губ, та вона не торкнулася до неї. І заявила, що я затуляю їй повітря, що їй важко дихати, і ще раз попросила води. Коли я клала її на подушки — бо мені довелося її підвести й підтримувати, поки вона пила, — я взяла її за холодну й липку руку. її кволі пальці відсахнулися від мого дотику, а тьмяні й безживні, як скло, очі уникали мого погляду.
— Любіть мене чи ненавидьте, як хочете, — сказала я нарешті. — Я щиро й від душі вас прощаю. Тож хай і Бог простить вас і упокоїть вашу душу.
104 
