99 
Отак у балачках минула година. Бесі віддала мені капелюшок та все інше, і ми разом пішли в дім. Ми йшли тією самою алеєю, якою дев'ять років тому вона вела мене з дому до воріт. Того холодного туманного січневого ранку я покинула цю непривітну домівку з розпукою й гіркотою в серці. Вигнана, зацькована, я мусила шукати притулку в холодному Ловуді, такому далекому й незнаному місці. І от знов переді мною ця сама непривітна домівка. А моє майбутнє таке саме непевне, й так само щемить моє серце. Я й досі мандрівниця на цій землі, хоч і придбала якийсь досвід, стала більше вірити сама собі та своїм силам і менше боятися чужого гніву. Криваві рани моїх образ тепер зовсім загоїлися, а полум'я гнівного обурення згасло.
— Зайдіть до маленької їдальні, — сказала Бесі, ступивши разом зі мною в хол, — там мають бути панночки.
Наступної миті я вже була в їдальні. Кожна річ виглядала в ній так само, як і того ранку, коли я вперше побачила тут містера Броклгерста. Навіть той самий килимок лежав перед каміном. Глянувши на книжкову шафу, я помітила, що два томики Б'юїкових «Англійських птахів» і досі стоять на третій полиці, а «Мандри Гулівера» і «Тисяча й одна ніч», як і колись, на четвертій. Неживі предмети не зазнали змін, зате живі істоти так змінилися, що їх годі було впізнати.
Перед моїми очима постали дві молоді панночки: одна дуже висока, зросту міс Інґрем, і дуже худа, з блідим, понурим лицем. В її погляді було щось аскетичне, і цю рису підсилювала аж надто скромна чорна сукня, білий накрохмалений комірець, гладенько зачесані коси й чернеча оздоба: разочок чоток і розп'яття з чорного дерева. Це, треба гадати, була Еліза, хоч у цьому довгастому й безбарвному обличчі я й не могла знайти ніяких спільних рис з маленькою дівчинкою, яку я пам'ятала.
Друга була, безперечно, Джорджіана, тільки не та Джорджіана, яку я знала, — тендітне одинадцятирічне янголятко. Ні. Це була гарна, як воскова лялька, дівчина, квітуча й пишна, з правильними приємними рисами, з млосними блакитними очима й
золотавими кучерями. Вона також була вбрана в чорну сукню, тільки іншого крою, ніж у сестри, не таку чернечу; вона гарно прилягала до її тіла й дуже їй личила. Обидві сестри успадкували щось від матері: худа й бліда старша дочка — жовтуваті очі, а квітуча та вродлива молодша — щелепи та підборіддя, що, хоч і не були такі важкі, як у матері, а все ж надавали якоїсь незбагненної жорстокості її гарненькому личкові.
Коли я зайшла, обидві панночки встали мені назустріч, обидві назвали мене «міс Ейр». Еліза привіталася якось уривчасто, різко, навіть не всміхнувшись. Тоді відразу сіла, втупивши очі у вогонь, немов забула про мене. Джорджіана до свого «Доброго здоров'я» додала кілька звичайних фраз про мою дорогу, погоду тощо. Говорила вона спроквола, а тим часом пильно розглядала мене. Міряла з голови до ніг очима, спиняла свій погляд то на моїй брунатній вовняній накидці, то на простенькому капелюшку. Молоді жінки знають багато способів, як без слів дати вам зрозуміти, що для них ви «дивачка». Зневажливі погляди, холодні манери, недбалий тон цілком виказують їхнє ставлення, і зайве вдаватися до прямолінійного засобу, як брутальне слово або жест. Проте ні відверте, ні приховане кепкування не могли тепер образити мене, як колись. Сівши між двома кузинами, я дивувалася, як легко було мені на душі, дарма що одна відверто гордувала мною, а друга не стільки глузувала, як удавала уважну. Еліза не могла мене принизити, а Джорджіана — образити. І все це тому, що мене непокоїли зовсім інші речі. За останніх кілька місяців моя душа пережила стільки напружених, бентежних хвилин, а страждання й радощі так загострили й витончили мої збуджені нерви, що кузини вже не могли ані прикро вразити мене, ані втішити, і їхнє ставлення не будило в мені ні добрих, ні лихих почуттів.
— Як здоров'я місіс Рід? — запитала я й собі, спокійно глянувши на Джорджіану, яка від такого звертання напнулася мов струна, ніби це була не знати яка нетактовність.
— Місіс Рід? Ви хочете сказати — мама? Їй дуже погано. Сумніваюся, щоб ви могли побачити її сьогодні ввечері.
— Якби, — провадила я далі, — ви пішли оце зараз нагору й сказали їй, що я приїхала, я була б вам дуже вдячна.
Джорджіана аж підскочила і розлючено витріщилася на мене.
— Я знаю, що вона дуже хотіла мене бачити, — додала я, — тож не треба примушувати її чекати довше, ніж це вкрай необхідно.
— Мама не любить, коли її турбують ввечері, — зауважила Еліза.
99 
