97 
— Ця особа до вас? — запитала вона містера Рочестера, і той, щоб побачити, хто така ця «особа», повернувся. Він кумедно скривився — так він завжди кривився — і вийшов зі мною з більярдної.
— Що таке, Джейн? — промовив він, зачинивши двері класної кімнати й спершись на них спиною.
— Коли ваша ласка, сер, відпустіть мене на один-два тижні.
— Навіщо? Куди ви збираєтесь їхати?
— Відвідати хвору даму, яка хоче мене бачити.
— Яку це хвору даму? І де вона живе?
— У Ґейтсхеді, в ...ширі.
— У ...ширі? Це ж за сто миль! Хто вона така, ця дама, що хоче, щоб ви їхали до неї в таку далечінь?
— її звати Рід, сер, місіс Рід.
— Місіс Рід з Ґейтсхеда? Там жив якийсь суддя Рід?
— Це його вдова, сер.
— То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте?
— Містер Рід був мій дядько — брат моєї матері.
— Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів.
— Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене.
— Чому?
— Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене.
— Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Ґейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інґрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон.
— Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім'ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч.
— І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.
— Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.
— І як довго ви там будете?
— Я виїду якомога швидше, сер.
— Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.
— Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.
— В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?
— О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.
— І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.
— Вона прислала свого візника, сер.
— Йому можна довіряти?
— Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.
— Коли ви хочете їхати?
— Завтра вдосвіта, сер.
— Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?— спитав він з усміхом.
Я витягла свій малесенький гаманець.
— П'ять шилінґів, сер.
Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.
— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.
— Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.
Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:
— Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?
— 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.
— Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.
— Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.
— Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?
— Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.
— Ну то й що?
— В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.
— Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?
— Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце.
— Так я й знав! — вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки.
— Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце?
— Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету.
— Отакої! — буркнув він. — І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев'ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші.
97 
