101 
— Дивне бажання, місіс Рід. За що ви так її ненавидите?
— Я завжди не любила її матір; бо вона була єдина сестра мого чоловіка, єдина й улюблена. Він був проти того, щоб родина зреклася її після нерівного шлюбу, а коли прийшла звістка про її смерть, він плакав, як дурень. Він послав по дитину, хоч я й радила йому віддати її мамці й платити за утримання. Я відразу зненавиділа дитину, тільки-но побачила, — кволу, плаксиву й сопливу. Вона плакала цілими ночами в колисці — не верещала так, як інші здорові діти, — ні, а скиглила й пищала. Рід жалів і завжди бавив її, ніби власну дитину, а своїх рідних дітей у такому віці він помічав куди менше. Він пробував прихилити й моїх дітей до цього старченяти, але мої зозулятка не любили її, і він гнівався на них за те, що вони не ховали своєї відрази. А коли він занедужав, то все просив, щоб вона була коло нього, а за
годину до смерті узяв з мене присягу, що я не покину цієї істоти напризволяще. Краще б я взяла на свою голову яку сироту з робітного дому... Та він завжди був м'який серцем. Я рада, що Джон удався не в батька. У Джона моя вдача, вдача моїх братів — він справжній Гібсон. Якби він тільки перестав мене мучити своїми листами: вічно просить грошей! Я більше не маю що йому давати, ми вже геть зубожіли. Треба було б звільнити половину слуг і зачинити половину дому або здавати пожильцям. Але я ніколи не пристану на це. А втім, коли подумаєш, як же нам жити? Дві третини моїх прибутків ідуть на сплату процентів від застави. Джон грає в карти, страх як грає і завжди програє. Бідолаха! Круг нього — самі шахраї! Джон опустився, занепав духом, дійшов до краю. А який у нього вигляд! Аж мені соромно за нього, коли його бачу. Вона дуже розхвилювалася.
— її, мабуть, краще тепер лишити саму, — сказала я до Бесі, що стояла по другий бік ліжка.
— Таки краще, міс. Вона вечорами завжди отаке плете. Вранці вона спокійніша. Я підвелася.
— Стривай! — скрикнула місіс Рід. — Я маю тобі ще щось сказати. Він погрожує мені — весь час погрожує, що уб'є мене чи себе, і мені часом сниться, що він лежить на ліжку з великою раною в горлі або з опухлим чорним лицем. Я вже геть розгубилася, й голова мені сохне. Що його робити? Де знайти гроші?
Бесі заходилася вмовляти її випити заспокійливих крапель і на превелику силу таки умовила. Невдовзі по тому місіс Рід задрімала. Тоді я вийшла з кімнати. Минуло десь більше десяти днів, поки дійшлося до нової розмови. Бо вона то марила, то перебувала в летаргічному стані, і лікар заборонив її хвилювати. Тим часом я намагалася жити в злагоді з Елізою та Джорджіаною. Спершу вони були дуже холодні. Еліза по півдня шила, читала, інколи писала і дуже рідко озивалась словом до мене чи до сестри. Джорджіана годинами безглуздо розмовляла з своїм канарком і зовсім мене не помічала. Та я поклала собі не сидіти без діла й розваги. Я привезла з собою малярське причандалля, і воно стало мені в пригоді.
Узявши коробку олівців і кілька аркушів паперу, я сідала край вікна, осторонь від сестер і робила з пам'яті ескізи, зображаючи картини, що раз у раз виринали в мінливому калейдоскопі моєї уяви: краєчок моря між двома скелями, місяць, що сходить над водою, й обрис корабля, що його ледь затуляє собою; зарості очерету й латаття і серед них голівка наяди, заквітчана лотосом; ельф, що сидить у гнізді вільшанки під гіллям розквітлого ґлоду.
Одного ранку мені захотілося змалювати обличчя, — яке саме — я ще сама не знала й не уявляла. Я взяла м'який чорний олівець, писнула ним по паперу, щоб затупити кінець, і заходилася малювати. Скоро на папір лягло широке опукле чоло й кутасті обриси нижньої частини обличчя. Початок мені сподобався, і моїм пальцям закортіло малювати далі. Під таким чолом мусили лежати густі рівні брови, а під ними прямий характерний ніс з широкими ніздрями, виразний рот, але не з тонкими губами, далі тверде підборіддя з рішучою ямкою посередині. Звісно, не могло обійтися без чорних вусів і чорного як смола чуба, пригладженого на скронях і хвилястого над чолом. Лишалися тільки очі. Я приберегла їх наостанок, бо з ними треба було наморочитися. Я зобразила їх великими й гарними, вії я поробила довгі й темні, зіниці — великі та блискучі. «Добре! Хоч і не зовсім, а все-таки добре! — думала я, розглядаючи свій витвір. — Треба надати їм більше сили й волі». Один-два вправних штрихи, і мені вдалося, підчорнивши тіні, підсилити їхній блиск. І от з паперу на мене дивився друг, і хіба мені не все одно, що ці панночки повернулися до мене спинами? Я дивилася на обличчя й усміхалася йому, такому схожому на ориґінал. Робота й захопила, й втішила мене.
101 
