96 
Мені була неприємна невідступність і дивна впертість цього образу, і що ближче до ночі і до неодмінної зустрічі з настирливою дитиною, то більше я хвилювалася. В товаристві цього примарного немовляти я була і тої місячної ночі й прокинулася від його плачу. А другого ж дня після обіду мене покликали вниз, де в кімнаті місіс Фейрфакс на мене хтось чекав. Там я побачила чоловіка, що нагадував мені служника з багатого дому. Він був в усьому чорному і в руках тримав капелюх, оповитий жалобною стрічкою.
— Навряд чи ви пам'ятаєте мене, міс, — сказав він, коли я зайшла. — Моє прізвище Лівен. Я був за візника в місіс Рід, коли ви ще жили в Ґейтсхеді, вісім чи дев'ять років тому. І я й досі живу там.
— О, добрий день, Роберте! Я не забула вас нітрохи! Ви часто дозволяли мені кататися на поні міс Джорджіани. А як здоров'я Бесі? Адже ви тепер її чоловік?
— Так, міс. Дякую вам, моя дружина здорова. Два місяці тому вона подарувала мені хлопчика — тепер у нас троє дітей. І дитина, і мати здоровісінькі.
— А як сім'я моєї тітки, Роберте?
— На жаль, я не привіз вам добрих вістей про неї. У них — велике горе.
— Гадаю, що ніхто не вмер? — спитала я, глянувши на його чорний одяг. Він і собі глянув на капелюх з креповою стрічкою й сказав:
— Вчора тиждень, як у Лондоні в своєму помешканні вмер містер Джон.
— Містер Джон?
— Так.
— І як мати пережила це?
— Бачте, міс Ейр, це не просто нещастя. Він жив так, що годі й казати: останні три роки він не мав ніякого стриму й помер страшною смертю, бодай і не згадувати.
— Я чула від Бесі, що він не на добрій дорозі.
— Кажете: не на добрій дорозі! Та він робив таке, що гірше й не вигадаєш. Він марнував маєток і своє здоров'я серед найгіршого товариства. Вліз у борги й попав до в'язниці. Мати двічі викупляла його, а він, тільки-но вийде на волю, знов вертається до своєї компанії і своїх звичок. Він хлопець слабкої вдачі. Ті шахраюги, з якими він водився, дурили його, як могли. Оце три тижні тому він приїхав до Ґейтсхеда і почав вимагати, щоб пані віддала йому все. Пані відмовила, її справи вже й так були кепські через його марнотратство. Тоді він поїхав, а за якийсь час, на тобі, — помер! Як він помер, Бог його знає! Кажуть, — сам наклав на себе руки.
Я мовчала. Новина була страшна. Роберт Лівен провадив далі:
— Пані сама оце якийсь час нездужає. Вона дуже набралась тіла, а це їй вадить на здоров'я; крім того, гроші пішли на вітер, вона стала боятися бідності, і це її зовсім доконало. Звістка про смерть містера Джона упала на неї страшним ударом як грім з ясного неба, їй відібрало мову, і тільки через три дні, минулого вівторка, їй трохи полегшало, вона все поривалася щось сказати, щось показувала на мигах моїй дружині й белькотала. А вчора вранці Бесі врешті збагнула, що вона вимовляє ваше ім'я. «Пошліть по Джейн, привезіть Джейн Ейр. Я хочу поговорити з нею», — зрозуміла Бесі. Бесі взяв сумнів, чи та не схибнулася з розуму і чи тямить, що говорить, проте переказала все це міс Рід та міс Джорджіані і порадила їм послати по вас. Панночки спочатку й слухати не хотіли, та матір ніяк не можна було заспокоїти, вона все повторювала: «Джейн, Джейн», — і вони врешті дали згоду. Я виїхав з Ґейтсхеда вчора, і, якби ви могли швидко зібратися, я відвіз би вас завтра рано-вранці.
— Так, Роберте, я зберуся. З усього видно, що треба їхати.
— І я так думаю, міс. Бесі певна, що ви не відмовите. Тільки ж вам, мабуть, треба спитати дозволу?
— Так, я негайно ж піду по нього. Відвівши його до челядні й передавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера. Його не було в жодній в нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ані в саду. Я спитала місіс Фейрфакс, чи не бачила вона його? Так, здається, він грає в більярд із міс Інґрем. Я хутенько пройшла до більярдної. Там стукали більярдні кулі й лунали голоси. Містер Рочестер, міс Інґрем, обидві міс Ештон та їхні кавалери захоплено грали в більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, треба було трохи відваги. Та я не могла зволікати і попрямувала до мого господаря, який стояв біля міс Інґрем. Коли я підійшла, вона озирнулася й глянула на мене згори вниз; її очі немов питали: «Чого цій нікчемі треба?», а коли я тихо сказала: «Містере Рочестер!» — вона зробила рух, ніби їй кортіло виставити мене за двері. В ту хвилину міс Інґрем була дуже показна: на ній була блакитна ранішня сукня, блакитний газовий шарф оповивав її чорні коси. Вона з головою поринула в гру, й гнів і зневага до мене аж ніяк не стерли з її лиця виразу гордовитої пихи.
96 
