Врешті свічка згасла, і, коли зробилось темно, я помітила попід краєм віконних фіранок смужку сірого світла: займалося на день! Раптом я почула, як далеко внизу у дворі загавкав Пілот. Моя надія воскресла. І недаремно: за якихось п'ять хвилин клацнув замок і дав мені знати, що настав кінець моєму вартуванню. Воно тривало не більше двох годин, а для мене ніби сплив довгий тиждень. Зайшов містер Рочестер, а з ним лікар, по якого він їздив.
— Тепер, Картере, не гайте часу! — сказав він до лікаря. — Даю вам півгодини. Цього досить, щоб оглянути й перев'язати рани, провести хворого вниз і таке інше.
— Хіба він може рухатися, сер?
— Безперечно! Тут нема нічого серйозного: він рознервувався, і йому треба додати руху. Беріться мерщій до діла!
Містер Рочестер розсунув щільні фіранки й підняв полотняну штору, одне слово, пустив усередину якомога більше денного світла. Мені й дивно, і радісно було бачити, що надворі вже геть розвиднілося і на сході палають чудесні рожеві смуги. Містер Рочестер підійшов до Мейсона, якого вже оглядав лікар.
— Ну, як тобі, мій друже? — запитав він.
— Боюся, вона мене вбила, — прошепотів той.
— Не вигадуй! Вище голову! Через два тижні ти й геть забудеш про цей випадок. Ти втратив трохи крові — оце й усе. Картере, запевніть його, що ніякої небезпеки немає.
— Звісно, немає, — відповів Картер, який уже зняв пов'язку з рани. — Шкода тільки, що я не прийшов трохи раніше: він би не втратив стільки крові... А це що таке? Плече не тільки різали, а ще й рвали. Це рана не від ножа. Тут побували чиїсь зуби!
— Вона кусала мене, — пробурмотів поранений. — Вона вп'ялася в мене зубами, як тигриця, коли Рочестер забрав від неї ножа.
— Не слід було піддаватися. Треба було зразу чинити опір, — зауважив містер
Рочестер.
— Коли ж у таких обставинах годі було щось вдіяти, — заперечив Мейсон. — О Господи, як це було страшно! — додав він і весь здригнувся. — Та й я не чекав цього: спочатку вона була така спокійна.
— Я застерігав тебе, — промовив містер Рочестер. — Я казав: будь насторожі, коли ти з нею. До того ж ти міг би зачекати до завтра й узяти мене з собою. Це була просто дурість — піти вночі, та ще й самому.
— Я думав, що так буде краще.
— Думав! Думав! Коли я це чую, мене тіпає. Та хоч там що, ти добре поплатився, що мене не послухав. І я не маю що сказати більше. Картере! Мерщій! Мерщій! От-от зійде сонце, а ми мусимо забрати його звідси.
— Хвилиночку, сер. Плече я вже перев'язав. Треба ще оглянути рану на руці. Тут, видно, так само побували зуби.
— Вона смоктала мою кров. Вона казала, що вип'є всю кров з мого серця, — простогнав Мейсон.
Я бачила, як містер Рочестер здригнувся. Якийсь особливий вираз огиди, жаху й ненависті скривив йому обличчя, та він тільки сказав:
— Замовкни, Річарде. Ніколи не сприймай серйозно її слів і не повторюй їх.
— Я хотів би їх забути, — відповів той.
— І забудеш, коли поїдеш геть з Англії, повернешся у Спаніштаун і думатимеш про неї як про померлу й поховану. Або краще зовсім не згадуй про неї.
— Цю ніч не можна забути.
— Навпаки, можна. Треба тільки схотіти, чоловіче. Ще дві години тому ти прощався з білим світом, а проте й досі живеш, ще й теревені правиш. Ну, от! Картер зробив своє діло чи ось-ось зробить, а я вмить поставлю тебе на ноги. Джейн (він уперше звернувся до мене по тому, як повернувся), візьміть цього ключа, підіть у мою спальню, вийміть з верхньої шухляди шафи чистого шарфа та сорочку й несіть їх сюди, і то швидше.
Я пішла, відчинила шафу, знайшла названі речі й вернулася з ними.
— Тепер, — сказав він, — зайдіть за ліжко, поки я його одягну. Тільки не виходьте з кімнати. Ви ще будете потрібні.
Я відійшла, куди мені велено.
— Чи вже хтось прокинувся, коли ви ходили вниз, Джейн? — спитав раптом містер Рочестер.
— Ні, сер. Всюди було дуже тихо.
— Ми вирядимо вас тихенько, Діку. Так буде краще і для вашої безпеки, і для тієї нещасної істоти, що за дверима. Я так довго і так старанно уникав розголосу, що аж ніяк не хотів би його тепер. Сюди, Картере, поможіть йому одягтися. А де ваш хутряний плащ? Я знаю, що ви й милі без нього не проїдете в цьому проклятому холодному кліматі. У вашій кімнаті?.. Джейн, біжіть хутенько до спальні містера Мейсона — вона поруч із моєю — і принесіть звідти плащ.
Я знову побігла й знову вернулася. Цього разу я принесла широкий і довгий плащ, підбитий та облямований хутром.