178 
— Я знаю, — спокійно відповів Сент Джон.
Він виявився вельми терплячим і лагідним, але водночас вимогливим учителем: він давав мені великі й важкі завдання і, коли я їх виконувала, на свій кшталт виявляв мені своє цілковите схвалення. Поступово він здобув наді мною такий вплив, що сковував усі мої думки; його похвала й увага гнітили мене дужче за його байдужість. Я вже не зважувалась невимушено говорити чи сміятися в його присутності, бо якесь настирливе почуття нагадувало мені, що жвавість (принаймні в мені) йому не до смаку. Я вже добре знала, що він визнає тільки поважний настрій і поважні справи, що думати або робити інакше — марна річ, одне слово, мою волю скували якісь крижані чари. Коли він казав «ходіть сюди», я підходила, «ідіть» — я йшла геть, «робіть так» — я так і робила. Але мені не подобалось моє рабство, і я не раз бажала, щоб він не помічав мене, як було раніше.
Коли одного вечора перед сном ми втрьох обступили його, бажаючи на добраніч, він поцілував за своїм звичаєм кожну з сестер і так само за своїм звичаєм подав мені
руку. Діана, що тоді саме була в грайливому настрої (вона не відчувала над собою болісного гніту його волі, бо й сама мала сильну натуру, хоч трохи інакшу, ніж він), вигукнула:
— Сент Джоне, ти називаєш Джейн третьою сестрою, але ставишся до неї не по-братському. Чом ти її не поцілуєш?
І підштовхнула мене до нього. Я подумала, що Діана перебрала міри, й дуже зніяковіла, та поки я отямилась, Сент Джон нахилився — його вродливе античне лице опинилось врівні з моїм, очі допитливо глянули в мої — і поцілував мене. Немає ні мармурових, ні крижаних поцілунків, але скажу вам, — я б радше таким назвала поцілунок свого велебного кузена. Може, є поцілунки на пробу, то саме такий і був його поцілунок. Поцілувавши мене, він подивився, яке це справило на мене враження. Але я не була приголомшена; я певна, що навіть не зашарілась, скоріше трохи зблідла, бо почувалась так, ніби цей поцілунок був печаттю, покладеною на мої кайдани. Відтоді він ніколи не минав цієї церемонії; я сприймала її надзвичайно поважно, і це, здавалось, ще додавало їй чару в Сент Джонових очах. Як на мене, то мені щодень більше хотілося догодити йому, але водночас я чимраз дужче почувала, що для цього мені треба переінакшити свою натуру, занехаяти багато своїх здібностей, скерувати свої уподобання на інші речі, присилувати себе робити те, до чого я зроду не мала покликання. Він хотів мене виховати для такої високої мети, якої я зроду не могла б досягти, для мене було мукою тягтись до рівня, що його він підносив чимдалі вище. Зробити з мене ту, яку він хотів, було так само неможливо, як надати неправильним рисам мого обличчя бездоганної класичної вроди його лиця, а моїм мінливим зеленим очам — кольору морської блакиті та чудового блиску його очей.
Однак не тільки його вплив пригнічував мене. Останнім часом мені було чого журитися: душа моя знемагала від мук, що сушили моє щастя біля самого витоку, — мук невідомості.
Може, ти, читачу, подумав, що я по стількох змінах забула містера Рочестера? Ані на мить! Його образ лишався повсякчас зі мною, бо то був не туман, якого здатний розігнати сонячний промінь, і не малюнок на піску, що його можуть зрівняти буревії, — то було ймення, викарбуване на мармуровій плиті, яке проіснує так само довго, як і мармур. Мене всюди переслідувало бажання знати, що з ним сталося. Коли я жила в Мортоні, то щовечора поверталася в свій будиночок з думкою про нього, і ось тепер в Мургаусі щоночі, лежачи в постелі, я вперто думала про одне. Коли мені довелося листуватися з містером Бріґсом з приводу духівниці, я запитала, чи йому не відомо, де нині перебуває містер Рочестер та чи він здоровий. Але, як і передбачав Сент Джон, той нічого не знав про мого господаря. Тоді я написала до місіс Фейрфакс і попросила повідомити мене про нього. Я була впевнена, що це немарний захід, і сподівалася, що скоро отримаю від неї відповідь. Та, на мій подив, минуло два тижні, а звістки не було. А як збігли два місяці і щоденна пошта не приносила мені нічого, мене посіла страшна тривога.
Я написала вдруге: адже мій перший лист міг і загубитися. Знову в мене зажевріла надія; як і першого разу, вона сяяла мені зорею кілька тижнів, а далі так само затьмарилась та й загасла: я не одержала жодного рядочка, жодного слівця. А як у марнім дожиданні минуло півроку, моя надія вмерла, і мене справді охопила страшна туга.
Навкруги буяла пишна весна, якою я була неспроможна любуватися. Наближалось літо. Діана пробувала мене втішити, казала, що в мене хворобливий вигляд, і хотіла відвезти до моря. Сент Джон заперечував, казав, що мені бракує не розваг, а навпаки, якоїсь роботи: моє нинішнє життя аж надто безцільне, а мені потрібна мета. Мабуть, щоб заповнити цю порожнечу, він понадавав мені нових завдань з гіндустані і ще настирливіше вимагав їх виконання, а я, ніби зійшовши з розуму, не опиралася йому, бо вже не мала сили.
178 
