181 
— Будь ласка, — погодився він і, підвівшись, одійшов стежкою до ущелини, ліг долі серед вересу й застиг нерухомо, думаючи щось своє.
«Ніде правди діти, я таки спроможна на Те, чого він від мене вимагає, — міркувала я. — Але я відчуваю, що недовго витримаю ПІД палючим індійським сонцем. А що тоді буде? Йому це байдуже: коли прийде моя смертна година, він спокійно й покірно віддасть мене Богові, який послав мене йому». Я не мала в цьому жодного сумніву. Покидаючи Англію, я залишу любий, але порожній для мене край: в ньому вже немає містера Рочестера, а якби й був, то що мені з того? Мені випадає жити без нього: яке безглуздя, яка слабодухість животіти з дня на день, чекати якоїсь неможливої переміни, що знов поєднає мене з ним. Звісно, мені треба знайти іншу мету в житті (як колись казав Сент Джон), замість утраченої; чи ж справа, яку він мені пропонує, не найдостойніша з тих, що людина може вибрати, а Бог благословити? Невже вона з її благородними турботами й високими прагненнями не виповнить найліпше порожнечу по розбитих почуттях і зруйнованих сподіваннях? Мабуть, слід сказати: «Так!» Та ба! Я все ж здригаюсь від цієї думки. Коли я піду за Сент Джоном, то зречусь частини свого «я»; поїхавши до Індії, я, вважай, поїду на передчасну смерть. А чим же буде заповнений час аж до тієї хвилини? О, я добре знаю, ясно бачу це. Падаючи від втомливої праці, аби тільки догодити Сент Джонові, я справджу його найбільші сподівання. Коли я поїду і вчиню самопожертву, якої він так домагається, то вона буде цілковита: я кину на вівтар усе — серце, силу, одне слово, всю себе. Він мене ніколи не любитиме, але буде мною вдоволений: я ще покажу йому таке завзяття, якого він зроду не бачив, таку потугу, про яку він навіть не здогадується. Авжеж, я можу трудитись так само важко, як і він, і навіть не нарікатиму. Отже, я б могла відповісти згодою на його вимогу, аби ж не одна умова, і то жахлива: він мені пропонує стати його дружиною, а в нього до мене любові не більше, ніж у тої похмурої велетенської скелі, з якої падає в ущелину пінявий потік. Він цінує мене як воїн добру зброю, та й тільки. Поки я з ним неодружена, мені це не болить, та чи можу я зробити те, що він хоче, холодно здійснити його задум, стати з ним до шлюбу? Чи зможу взяти від нього обручку, витримувати все оте вдаване кохання (що його він, — а я цього певна, — буде сумлінно додержуватись) і водночас знати, що кохання немає й близько? Як я витерплю, знаючи, що всяка від нього ласка — пожертва задля принципу? Ні, то була б надто жахлива мука. І я ніколи її не прийму. Я можу супроводити його як сестра, тільки не як дружина. Отак йому й скажу».
Я поглянула в бік горба: Сент Джон і досі лежав, ніби повалена колона, повернувши обличчя до мене, пронизуючи мене пильним поглядом. Він підвівся й підійшов до мене.
— Я згодна їхати до Індії, якщо зостанусь вільною.
Ваша відповідь потребує пояснення, — мовив він. — Вона мені незрозуміла.
— Досі ви були мені названим братом, а я — названою сестрою. Хай так буде й далі: нам краще не одружуватись. Мін похитав головою.
— В цьому випадку такі стосунки не пасують. Якби ви мені доводились рідною сестрою, то була б інша річ. Я б просто забрав вас ж собою і не шукав жінки. Але в даному разі або нашу спілку треба освятити й закріпити церквою, або ж вона не може існувати: через практичні перешкоди можливий тільки такий план. Невже ви не бачите цього, Джейн? Подумайте хвилину, і здоровий глузд підкаже вам правильну відповідь. Я подумала, і все ж мій глузд, хоч який здоровий, підказував мені тільки те, що ми не любимо одне одного, як мають любити чоловік і жінка, а звідси випливав висновок, що ми не повинні брати шлюбу. Так я йому й сказала.
— Сент Джоне, — промовила я, — я вважаю вас за брата, ви мене за сестру, тож хай так буде й надалі.
— Так не можна, чуєте, не можна! — відповів він гостро й рішуче. — Дарма й говорити. Ви сказали, що згодні їхати зі мною до Індії. Адже правда?
— Сказала. Але з певною умовою.
— Гаразд, гаразд. Отже, проти основного — поїхати зі мною з Англії, працювати зі мною в майбутньому — ви не заперечуєте. Вважайте, ви вже поклали руку на плуга, а у вас надто послідовна вдача, щоб відсмикнути її назад. Тепер ми повинні мати тільки одну думку: як краще виконати роботу, за яку взялися. Спростіть ваші складні уподобання, почуття, думки, бажання, плани, скеруйте всю увагу на одну мету — якнайкраще виконати те, що вам велить Господь. А щоб виконати це, вам потрібен спільник: не брат, — бо це слабкий зв'язок, — а чоловік. Мені так само не потрібна сестра: сестру будь-якого дня можуть від мене забрати. Мені потрібна дружина — єдина помічниця, якою я можу керувати ціле життя і втримати біля себе аж до смерті.
181 
