179 
Якогось дня я сіла до книжок ще пригніченіша, ніж звичайно, я занепала духом з великої розпуки: вранці Анна сказала, що мені є лист; сходячи по нього вниз, я була майже певна, що то врешті доля мене порадує довгожданою звісткою, але то виявилася незначна звістка від містера Бріґса. З гіркого розчарування мені аж
сльози навернулися на очі, і тепер, коли я сиділа, розбираючи закарлючки та химерний стиль якогось індійського писаря, мої очі все заходили слізьми.
Сент Джон покликав мене читати; голос мене зраджував, і слова уривались риданням.
Нікого, крім нас, у вітальні не було: Діана грала якісь вправи, Мері поралась на грядці; стояв погожий травневий день, ясний, сонячний, овіяний свіжим вітерцем.
Сент Джона не здивувало моє хвилювання, він не спитав у мене про його причину, а тільки мовив:
— Зачекаймо кілька хвилин, Джейн, поки ви заспокоїтесь.
І поки я квапливо гамувала в собі цей напад горя, він сидів спокійно й терпляче, спираючись на стіл, і як лікар спостерігав вченим оком передбачений і цілком йому зрозумілий злам у хворобі свого пацієнта. Придушивши ридання, витерши очі й промимривши, що я сьогодні вранці почуваю себе негаразд, я знов узялась за текст і дочитала його до кінця. Сент Джон поприбирав книжки, замкнув стіл і сказав:
— А тепер, Джейн, ви підете зі мною на прогулянку.
— Зараз я покличу Діану й Мері.
— Ні. Сьогодні вранці мені потрібна тільки одна супутниця, і нею будете ви. Одягайтесь, виходьте через кухню і рушайте дорогою до вершини Марш Ґлену. Я вас за кілька хвилин наздожену.
Я ні в чому не знаю середини, тож, спілкуючись з людьми бездоганної, твердої вдачі, геть протилежними моїй, не могла дотриматись середини між цілковитою покорою й рішучим бунтом. Я завжди чесно виказувала послух, аж до тієї хвилини, поки в мені вибухала непокора, часом з вулканічною силою, але тепер ні обставини, ні мій настрій не спонукали мене до бунту, і я покірно виконала наказ Сент Джона і за якусь хвилину вже ступала глухою стежкою на дні долини поруч нього. Із заходу повівав свіжий вітрець, він вихоплювався з-поза горбів, духмяніючи вересом та очеретом, на небі не було ні хмаринки, щедро збагачений весняними дощами потічок збігав кудись виярком, повноводий і прозорий, відбиваючи золоті сонячні зайчики та сапфірові барви небесної бані. Звернувши зі стежки, ми ступили на м'який дерен, гарний, мшистий, яскраво-зелений, покраплений дрібнісінькими білими квіточками та всіяний зорями жовтого цвіту. А стежка вела далі між пагорби, що вже обступали нас з усіх боків.
— Відпочиньмо тут, — промовив Сент Джон, коли ми добулися до перших скель, що стояли на чатах перед ущелиною, куди потічок ринув водоспадом. Трохи далі здіймалися гори уже без дерну й квітів, убрані тільки в верес та оздоблені скелями. Суворий краєвид став просто диким, ясні барви поступились похмурим, гори ніби охороняли безнадійну самотину й останній захисток тиші.
Я сіла, Сент Джон стояв біля мене. Він дивився то на ущелину, то на долину, його погляд то спинявся на потічку, то здіймався до безхмарного неба, що надавало воді своєї блакиті. Він скинув капелюха, вітерець ворушив його волосся, пестив чоло. Здавалося, він розмовляв з духом цього закутка, а очима ніби з кимось прощався.
— І я побачу все це знову, — озвався він, — уві сні, коли спатиму на березі Ґанґу, та пізніше, коли мене огорне інший сон — на березі ще темнішого потоку.
Дивні слова дивної любові! Дуже сувора була любов цього патріота до своєї батьківщини! Він сів, десь із півгодини ми не перемовилися й словом; по цій мовчанці він заговорив знову:
— Я від'їжджаю за півтора місяця, Джейн. Я замовив собі місце на кораблі, що відпливає до Індії двадцятого червня.
— Хай береже вас Господь за те, що ви взялися до його справи, — відповіла я.
— Так, — мовив він, — в цьому моя гордість і радість. Я слуга непогрішного володаря. Я не стаю під людський провід, не підкоряюсь ницим законам і гріховній владі слабких земних створінь: мій володар, мій законодавець, мій керманич — це Всевишній. І мені дивно, що люди довкола мене не стають під його знамена, не прагнуть приєднатися до його справи.
— Не у всіх є ваша сила, а для слабких чисте божевілля крокувати поряд із сильними.
— Я не кажу про слабких, зовсім не думаю про них, я звертаюсь тільки до тих, що гідні цієї справи і можуть її сповнити.
— Таких мало, і їх треба ще пошукати.
179 
