119 
— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.
— Моя відправна точка — це силогізм[138]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».
— Це так, — сказали супротивники.
— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо[139], яке показав торік панові Вуатюру[140], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.
— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.
— Рондо! — машинально повторив кюре.
— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.
— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.
— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.
Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.
Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:
— Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo[141].
— Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре.
— Отож, — квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, — отож, ваша дисертація сподобається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю[142].
— Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс.
— От бачите! — сказав єзуїт. — Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce[143]. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.
— Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.
— Мирська зарозумілість.
— Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.
— Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?
— Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я внесу відповідно до ваших зауважень.
— Працюйте не поспішаючи, — сказав кюре, — ми залишаємо вас у чудовому настрої.
— Авжеж, — підхопив єзуїт, — ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту — aves coeli comederunt illam.
«Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!» — подумки вилаявся Д'Артаньян, відчуваючи, що знемагає.
— Прощавайте, мій сину, — сказав кюре, — до завтра.
— До завтра, сміливий юначе, — сказав єзуїт. — Ви можете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум'я!
Д'Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці.
Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та Д'Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу.
Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого.
Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.
— Ви самі бачите, — сказав він, — що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.
— Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.
— О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?
— Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.
— Жартувати такими речами! Та що ви, Д'Артаньяне!
— Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.
— І помиляються, Д'Артаньяне, бо смерть — це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.
— Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.
138
Силогізм — умовивід, в якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження — висновок.
139
Рондо — тут: форма поетичного твору, в якому початкові слова першого рядка повторюються всередині та в кінці вірша; до рондо найчастіше зверталися давні французькі поети, зокрема І. Бенсерад та В. Вуатюр.
140
Венсан Вуатюр (1598–1648) — французький поет, вождь цілої групи салонних поетів преціозного стилю, член Французької академії з дня її заснування.
141
«Severus sit clericorum sermo» — «Хай буде суворою мова кліриків» (осіб духовного сану) — (лат.).
142
Олів'є Патрю (1604–1681) — відомий французький адвокат; промова вдячності, яку він виголосив перед Французькою академією з приводу свого обрання її членом, мала величезний успіх, і згодом виголошення таких промов стало обов'язковим для кожного обраного академіка.
143
«Altissima voce» — «Якнайголосніше» (лат.).
119 
