Последние отзывы

  8  

— Ваша світлість цілі й здорові? — й собі спитав хазяїн заїзду.

— Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

— Йому краще, — відповів корчмар. — Він таки справді знепритомнів.

— Справді? — перепитав дворянин.

— Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

— Це не хлопець, а диявол! — вигукнув незнайомець.

— Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, — заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. — Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці — всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

— Тоді, — холодно зауважив незнайомець, — це якийсь перевдягнений принц крові.

— Я вам сказав це, ваша світлосте, — відповів хазяїн, — щоб ви були насторожі.

— А він нікого не згадував у нестямі?

— Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».

— Пан де Тревіль? — мовив незнайомець, стаючи уважнішим. — Він ляскав по кишені, вимовляючи ім'я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

— Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

— Справді?

— Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

— Хай йому чорт! — пробурмотів він крізь зуби. — Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою — це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився.

— Послухайте, хазяїне, — спитав він нарешті, — чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, — додав він з холодною погрозою, — він мені заважає. Де він?

— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев'язку.

— Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?

— Все лишилося внизу, на кухні. Але якщо цей шибайголова заважає вам…

— Авжеж! Він зчинив у вашому заїзді веремію, яка не може бути до вподоби чесним людям. Підніміться до себе, приготуйте рахунок і попередьте мого слугу.

— Як! Ваша світлість уже залишає нас?

— Ви це добре знаєте, бо я вже раніше наказав осідлати коня. Хіба мій наказ не виконано?

— Виконано, і, як ваша світлість може в цьому переконатися, кінь стоїть біля воріт, готовий рушити в дорогу.

— Гаразд, робіть те, що я вам наказав.

«Матінко моя! — подумав корчмар. — Невже він злякався цього хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомця тут же зупинив його думки. Хазяїн покірливо вклонився і вийшов.

«Бракує тільки, щоб цей негідник побачив міледі, — подумав незнайомець. — Вона от-от має проїхати; незрозуміло, чому вона запізнюється. Ану ж бо сяду я на коня й поскачу їй назустріч… Коли б тільки дізнатися, що написано в цьому листі до Тревіля!»

І, пошепки щось промовляючи, незнайомець попрямував до кухні.

Тим часом корчмар, який жодної миті не сумнівався, що незнайомець тікає з його заїзду саме через присутність юнака, піднявся до кімнати дружини, де Д'Артаньян уже прийшов до тями. І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, — а він був цілком певен, що Д'Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, — почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір'ям головою, Д'Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.

Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти — двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д'Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила Д'Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.

  8