Особенно,... 
89 
— Ви вчинили дурницю, — сказав Атос — Але нічого не вдієш, відступати пізно; отож убийте цього чоловіка і якомога швидше наздоганяйте нас.
Троє друзів скочили на коней і помчали щодуху, а Портос залишився, присягаючись проколоти супротивника наскрізь за всіма правилами фехтувального мистецтва.
— От вам і перший, — мовив Атос, од'їхавши кроків на п'ятсот від корчми.
— Але чому цей пройдисвіт присікався саме до Портоса, а не до когось іншого? — спитав Араміс.
— Бо Портос розмовляв голосніше за всіх, і незнайомець подумав, що він серед нас найголовніший, — пояснив Д'Артаньян.
— Я завжди казав, що цей молодий гасконець — джерело мудрості, — пробурмотів Атос.
Подорожні поскакали далі.
В Бове вони зупинились на дві години, щоб дати спочити коням і зачекати Портоса. Та коли дві години минули і друзі переконались, що не діждуться ні Портоса, ні бодай якоїсь звістки про нього, вони знову рушили в дорогу.
За милю від Бове, в місці, де шлях ішов вузькою стрічкою між двома укосами, подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни.
Араміс, боячись закаляти ботфорти, гримнув на грабарів. Атос хотів зупинити його, але було пізно. Грабарі почали глузувати з подорожніх так зухвало, що навіть завжди розважливий Атос втратив самовладання й, розігнавши коня, наїхав на землекопів.
Грабарі відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету; отож наші семеро подорожніх змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій. Одна куля влучила Арамісові в плече, друга засіла Мушкетонові нижче поперека. Проте тільки Мушкетон упав з коня, але не тому, що його рана була надто небезпечна, а тому, що, не маючи змоги роздивитися її як слід, подумав, що поранений набагато серйозніше, ніж насправді.
— Це засідка! — вигукнув Д'Артаньян. — Не стріляйте і — вперед!
Знемагаючи від болю, Араміс схопився за гриву коня, і той поніс його слідом за іншими. Мушкетонів кінь наздогнав їх без вершника і зайняв своє місце в строю.
— У нас буде запасний кінь, — сказав Атос.
— Краще був би запасний капелюх, — відповів Д'Артаньян. — Мій зірвала куля. На щастя, лист, який я везу, схований не в ньому.
— Все це так, але вони можуть убити бідолаху Портоса, коли він проїздитиме повз них, — мовив Араміс.
— Якби Портос був цілий і здоровий, він давно б уже наздогнав нас, — зауважив Атос — Боюся, що, ставши в позицію, той п'яниця вмить протверезів.
Вони проскакали ще дві години, хоч коні були такі зморені, що, здавалося, от-от пристануть.
Подорожні звернули на путівець, сподіваючись, що тут їм буде безпечніше; але в Кревкері Араміс заявив, що йому несила рухатися далі. Справді, щоб доїхати сюди, молодому мушкетерові довелося зібрати всю свою мужність. Він блід чимраз дужче, і його треба було підтримувати в сідлі. Тож Араміса зсадили біля входу до корчми, лишивши з ним і Базена, якого, попри всі його чесноти, в перестрілках слід було скоріше боятися, ніж чекати від нього допомоги, і рушили далі, сподіваючись заночувати в Ам'єні.
— Тисяча чортів! — вигукнув Атос, коли загін, що поменшав тепер уже до чотирьох душ — його самого, Д'Артаньяна, Грімо та Планше, знову виїхав на дорогу. — Тисяча чортів! Більше вони мене не спіймають на гачок, і я обіцяю вам: ніхто не змусить мене сказати слово або схопитися за шпагу аж до Кале. Присягаюсь у цьому…
— Не присягайтеся, — відказав Д'Артаньян. — Краще поскачемо чвалом, якщо тільки наші коні витримають.
Вони підострожили коней, і ті помчали ще швидше.
Опівночі подорожні дісталися до Ам'єна і спішилися біля корчми «Золота лілея».
Хазяїн мав вигляд найпоряднішої людини на світі; він радо зустрів гостей зі свічником в одній руці й нічним ковпаком у другій і тут же запропонував кожному з них по чудовій кімнаті, які, щоправда, на превеликий його жаль, містилися в протилежних кінцях будинку. Д'Артаньян і Атос відмовились. Тоді хазяїн сказав, що в нього немає інших покоїв, які були б гідні їхніх світлостей, але подорожні відповіли, що вони переночують в одній кімнаті на матрацах, простелених долі. Хоч як хазяїн наполягав на своєму, друзі не здавалися, і корчмар мусив скоритись.
Не встигли подорожні замкнути двері й розстелити постелі, як хтось постукав у віконницю; вони спитали, хто там, упізнали голоси своїх слуг і відчинили вікно.
89 
