10 
Життя Берліозове складалося так, що дивовижні явища не були для нього у звичай. Ще дужче збліднувши, він витріщив очі й у замішанні подумав: «Цього не може бути!..»
Але воно таки було, і цибатий, проглядний наскрізь громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.
Тепер жах такою мірою опосів Берліоза, що він заплющив очі. А коли голова МАСОЛІТу розплющив їх, — побачив, що все скінчилося, марево розвіялося, картатий щез, а водночас і тупа голка вискочила з серця.
— Тьху ти, чортяка! — вигукнув редактор. — Ти знаєш, Іване, зі мною оце мало удар від спеки не стався! Навіть щось як галюцинація було, — він спробував посміхнутись, але в очах йому ще билася тривога, і руки тремтіли. Проте поволі він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, проказавши досить бадьоро: «Отож виходить…» — повів далі мову, перервану питтям абрикосової.
Мова та, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергового числа журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович скомпонував, і за дуже стислий термін, але, на жаль, редактора нею анітрохи не вдовольнив. Окреслив Бездомний головну дієву особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте всю поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось зараз редактор читав поетові щось неначе лекцію про Ісуса, з метою вияскравити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи зображувальна сила його хисту, а чи цілковита необізнаність з питанням, яке він брався викласти, — але Ісус у нього вийшов ну зовсім живісіньким Ісусом, таким, як він колись існував, хоча, правда, наділеним усіма негативними рисами.
Берліоз же хотів довести поетові, що сенс не в тому, яким був Ісус, лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса цього, як особи, зовсім ніколи не існувало на світі, і всі розповіді про нього — прості вигадки, звичайнісінький міф.
Слід сказати, що редактор був людиною очитаною і дуже вміло посилавсь у своєму викладі на істориків давнини, наприклад, на славетного Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосифа Флавія, котрі ніколи й словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи поважну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поета, між іншим, і про те, що відповідне місце в п’ятнадцятій книзі, в розділі 44-му славетних Тацитових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, — не що інше, як пізніший фальсифікаторський додаток.
Поет, для якого все, що розповідав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, прикипівши до нього своїми жвавими зеленими очима, і лише зрідка гикав, нишком кленучи абрикосову воду.
— Нема жодної східної релігії, — говорив Берліоз, — що в ній, як правило, непорочна діва не приводила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так само створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було серед живих. Ось саме на це треба передусім напирати…
Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.
І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, — в алеї з’явився перший перехожий.
Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого не було.
Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.
Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. З вигляду — мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве — чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом — чужоземець.
10 
