Возможно, любительницам лёгкого, одноразового чтива и не понравится, потому... 
166 
— Я зрозумів усе, що ви говорили, — скрикнув майстер, — не продовжуйте! Тисячу разів ваша правда!
— Великий Воланд! — почала вторувати йому Марґарита, — великий Воланд! Він задумав куди краще, ніж я! Але тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — роман візьми з собою, куди б ти не летів!
— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його напам’ять.
— Але ти жодного… жодного слова з нього не забудеш? — запитувала Марґарита, прихиляючись до коханця та витираючи кров на його розсіченій скроні.
— Не турбуйся! Тепер я нічого і ніколи не забуду, — відповідав той.
— Тоді вогонь! — гукнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося і яким усе ми закінчуємо.
— Вогонь! — страшно прокричала Марґарита.
Віконце в підвалі торохнуло, вітром збило штору набік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло засунув руку з кігтями в грубку, витяг димучу головешку і підпалив скатертину на столі. Потім підпалив стос старих газет на дивані, а за ним рукопис і фіранку на вікні. Майстер, уже сп’янілий передчуттям гонитви, викинув з полиці якусь книжку на стіл, спушив її сторінки в полум’ї скатертини, і книга пойнялася веселим вогнем.
— Гори, гори, старе життя!
— Гори, страждання! — кричала Марґарита.
Кімната вже гойдалася в багряних стовпах, і разом з димом вибігли через двері троє, піднялися кам’яними сходами вгору і опинились у дворі. Насамперед побачили вони там кухарку забудовника, що сиділа на землі, довкола неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Стан куховарки був зрозумілий. Троє чорних коней хропли коло сарая, здригалися, збивали копитами землю, Марґарита скочила на коня першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку, щоб накласти хрест, але Азазелло грізно вигукнув із сідла:
— Відріжу руку! — Він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип. піднеслись і простромилися крізь низьку чорну хмару. Тієї ж миті з віконечка підвалу заклубочився дим. Знизу долинув слабкий, жалюгідний скрик куховарки:
— Горимо!..
Коні вже мчали над дахами Москви.
— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазелло, котрий скакав попереду. Грім покрив закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою і пустив свого коня чвалом. Навстріч повітряним вершникам навально летіла хмара, але ще не лляла дощем.
Вони летіти над бульваром, бачили, як людські постаті розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димом — усім, що лишилося від Грибоєдова. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавиці. Потім дахи змінилися зеленню. Тоді тільки линув дощ і перетворив літунів на три великі пухирі серед води.
Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові — ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.
— Я зачекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, — прощайтесь, але швидко!
Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.
Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:
— О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!
На це майстер відповів:
— Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.
— Я це знав, я здогадувався, — тихо відповів Іван і спитав: — Ви зустріли його?
— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.
Іванко просвітлився і сказав:
— Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, — Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.
166 
