ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  175  

Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потім золотавий з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височині.

Івану Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що замолоду став жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався після того і вилікувався. Але знає він також, що дечого він не може перебороти. Він не може боротися з цим весняним повним місяцем. Аби тільки наближувалося його настання, аби тільки починало розростатися і наливатися золотом світило, яке колись висіло над двома п’ятисвіччями, стає Іван Миколайович неспокійний, нервується, втрачає апетит і сон, дожидається, поки визріє місяць, і, коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і прямує на Патріарші ставки.

Сидячи на лаві, Іван Миколайович уже відверто розмовляє сам з собою, палить, мружиться то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.

Годину чи дві просиджує так Іван Миколайович. Потім підхоплюється з місця і завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми та незрячими очима іде в арбатські провулки.

Він проходить повз гасову ятку, повертає там, де висить на перехнябленому стовпі старий гасовий ліхтар, і скрадається до ґрат огорожі, за якою він бачить пишний, але ще не зодягнутий в листя сад, а в ньому — висвітлену місяцем з того боку, де виступає вежка з стрілчастим вікном, і темну з протилежного — готичну віллу.

Професор не знає, що вабить його до огорожі та хто живе в цій віллі, але знає, що боротися йому з собою за повного місяця не випадає. Окрім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те саме.

Він побачить на лаві літнього та поважного чоловіка з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця, Івану Миколайовичу відомо, що, намилувавшись місяцем, той сидень неодмінно переведе очі на вікно вежки і втупиться в нього, начебто чекаючи, що зараз воно розчахнеться і з’явиться на підвіконні щось чудовне.

Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут потрібно неодмінно глибше причаїтися за огорожею, бо ось зараз сидень почне збуджено крутити головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, зачудовано посміхатися, а потім сплесне руками в якійсь солодкій скрусі, а згодом уже досить голосно буде мимрити:

— Венера! Венера!.. От я дурень!..

— Боги, боги! — почне шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за огорожею і не зводячи гарячкових очей з таємничого невідомця. — Ось ще одна жертва місяця… Так, ще одна жертва, як я сам…

А сидень буде вести далі свою мову:

— От я дурень! Чому, чому я не полетів з нею? Чого я злякався, старий осел? Папірця домігся! Ех, терпи тепер, старий кретине!..

Так триватиме доти, поки не стукне в темній частині вілли вікно, не з’явиться в ньому щось білувате і не пролунає неприємний жіночий голос:

— Миколо Івановичу, де ви? Що за фантазії! Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!

Враз сидень очутиться і відповість голосом облудним:

— Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря аж надто гарне!

І ось він підведеться з лави, крадькома погрозить кулаком у вікно, яке зачиняється внизу, і поплентається в будинок.

— Бреше, бреше він! О, боги, як він бреше! — бурчить, відходячи від огорожі, Іван Миколайович. — Зовсім не чисте повітря вабить його в сад, він щось бачить у цю пору весняної повні й на самому місяці, й у саду, і в горішньому вікні. Ех, дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його таїну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її, хапаючи руками повітря?

І повертається додому професор зовсім недужим. Професорова дружина вдає, що не помічає його стану, і квапить його кластися спати. Але сама вона не лягає і сидить з книжкою коло лампи, дивиться згорьованими очима на заснулого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним криком, почне скидатися і плакати. Тому і лежить перед нею на скатертині коло лампи завчасу наготований шприц у спирті та ампула з рідиною густого чайного кольору.

Бідолашна жінка, зв’язана з тяжко хворою людиною, тепер може бути вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович після заштрику спатиме до ранку зі щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені та щасливі сни.

  175