176 
Будить же вченого і змушує його жалісно кричати в ніч повні завжди одне і те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши і якось уголос хукнувши, коле списом у серце прив’язаного до стовпа знавіснілого Гестаса. Але не стільки страшний кат, скільки неприродне освітлення уві сні від якогось хмаровища, що кипить і навалюється на землю, як це буває лише за світових катастроф.
Після заштрику все одміняється перед заснулим. Від ліжка до вікна пролягає широка місячна дорога, і на ту дорогу ступає чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям. Ідучи, вони про щось говорять жваво, сперечаються, прагнуть на чомусь зійтися.
— Боги, боги! — каже, обертаючи гоноровите обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі. — Яка банальна страта! Але ти мені, будь ласкав, скажи, — тут гонор на обличчі перетворюється на благання, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?
— Ну, певно, не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі привиділося.
— І ти можеш присягтись у цьому? — запопадливо прохає чоловік у плащі.
— Присягаюсь! — відповідає супутник, і очі йому чомусь усміхаються.
— Більше мені нічого не потрібно! — надірваним голосом вигукує чоловік у плащі й сходить усе вище до місяця, ведучи свого супутника. За ними йде спокійний та величний гостровухий пес.
Тоді місячний шлях закипає, з нього починає бити місячна ріка і розливається на всі боки. Місяць панує та виграє, місяць танцює та колобродить. Тоді в потоці проступає непомірної вроди жінка і виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, який лякливо озирається. Іван Миколайович відразу впізнає його. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість, Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно питає:
— Отож цим і закінчилося?
— Цим і закінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:
— Певно, ним. Усе закінчилося, і все кінчається… І я вас поцілую в чоло, і у вас усе буде гаразд.
Вона хилиться до Івана і цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і відходить разом зі своїм супутником до місяця…
Тоді місяць починає шаленіти, він виливає потоки світла просто на Івана, він розплескує світло навсібіч, у кімната починається місячна повінь, світло гойдається, піднімається вище, затоплює постіль. Ось тоді й спить Іван Миколайович зі щасливим обличчям.
Уранці він прокидається мовчазним, але зовсім спокійним та здоровим. Його роз’ятрена пам’ять затихає, і до наступної повні професора не затурбує ніхто: ні безносий колій Гестаса, ані жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.
1929–1940
ПРИМІТКИ
С. 21. Час подій («Патріарші ставки»).
Хронологія подій як московських, так і єршалаїмських розділів «Майстра і Марґарити» має вирішальне значення для розкриття Ідейного задуму булгаковського роману-міфу. Ніде й жодного разу автор не називає точний час дії. Однак якщо виходити з припущення, що московські сцени, як і єршалаїмські, відбуваються на православному Страсному тижні, то травневий вечір Страсної середи — день прибуття в Москву Воланда з почтом — це 1 травня 1929 року за Григоріанським календарем (так званим новим стилем), прийнятим у Росії 14 лютого 1918 року. Більше такого збігу в XX столітті не було. 1 травня — офіційне радянське свято, яке святкувалося багатолюдними помпезними демонстраціями. Явні історичні прикмети епохи непу дають додаткове підтвердження того, що дія булгаковського роману найімовірніше прив’язана до 1929 року, що був оголошений Сталіним «роком великого перелому», коли «переломилася» й доля письменника: усі його п’єси опинилися під забороною.
Якщо московські розділи пов’язані з періодом від середи до суботи Страсного тижня 1929 року, то єршалаїмські відносяться до 29 року. У ранній редакції «Майстра і Марґарити», що писалася в 1929 році, Ієшуа говорить Пілату: «Тисяча дев’ятсот років мине, доки з’ясується, наскільки вони брехали, записуючи за мною». Поява в Москві Воланда якраз і означає, що настав момент з’ясування істини, відкритої Ієшуа, але спотвореної переписувачами. В остаточній редакції роману період між давньою і сучасною частинами позначений менш точно, що свідчить про прагнення автора уникнути прямого визначення часу дії. Але принципово важливим є те, що у фіналі роману в Пасхальну ніч на неділю московський і єршалаїмський час зливаються в неподільне ціле, що вбирає і 5 травня 1929 року і 16 нісана 29 року (точніше, тога року іудейського календар», який випадає на цей рік юліанського календаря). День християнської Пасхи стає днем воскресіння Ієшуа у вищій надсвітовоєті. і Майстра в потойбічному світі Воланда.
176 
