40 
— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу!
Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:
— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «вам» — басом, а ".потрібно» — у нього зовсім не вийшло.
Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золотого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:
— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!
Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:
— Вибачте… — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.
Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,
— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.
— Даруйте… — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.
— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом — лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.
Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.
— Відверто кажучи, — почав він, ледве повертаючи язиком, — учора я трохи…
— Жодного слова більше! — відповів візитер і від’їхав з кріслом убік.
Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.
Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.
— А ви? — пискнув Стьопа.
— Охоче!
Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:
— А ви що ж… закусити?
— Дякую вам, я не закушую ніколи, — відповів незнайомий і налив по другій.
Відкрили каструльку — в ній виявилися сосиски в томаті.
І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля «Метрополя», був при тому якийсь актор не актор… з патефончиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою… біс її знає, хто вона… здається, на радіо працює, а може, й ні.
Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз’яснювався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомця, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з’ясувати!
— Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?
Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.
— От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!
— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, — запобігливо сказав Стьопа.
— О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.
— А ви хіба знаєте Хустова?
— Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він — наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.
«Абсолютно слушно!» — подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.
Так, учорашній день ліпився зі шматочків, але все ж таки тривога не покидала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величезна чорна діра. Ось саме цього незнайомого в береті, як собі хочете, Стьопа у своєму кабінеті вчора не бачив і квит.
— Професор чорної магії Воланд, — ваговито сказав відвідувач, спостерігши Стьопину скруту, і розповів, як усе було.
40 
