36 
Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!
— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.
— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!
— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?
— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.
Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:
— Ресторан так називають.
— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?
— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.
— Якого консультанта?
— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.
— Це… композитор? Іван похнюпився.
— Який там композитор? Отак… Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!
Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.
— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.
— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!
— Штовхнув?
— Та яке там «штовхнув»? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!
— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?
— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.
— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.
— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку…
— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.
— Цю саму, і…
— А іконка для чого?
— Ну так, іконка… — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він… відверто кажучи… з нечистою силою водиться… і так просто його не упіймаєш.
Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей
з Івана,
— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.
— Ну далі, далі…
— Отож я іконку на груди приколов і побіг… Тут годинник несподівано ударив двічі.
— Ого-го! — вшукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?
— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.
Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:
— Він одружений?
— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.
— Член профспілки?
— Так.
— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний з божевільні… Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.
Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав «до побачення» і намірився йти геть.
— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні… Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!
— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.
Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.
— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.
36 
