Вона приходила до мене кожного дня, а чекати и я починав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі?
Вона увіходила у хвіртку один раз, а серце моє до того заходилося не менше десяти разів, я не брешу. А потім, коли надходила її пора і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало тріпотіти доти, поки без стуку, майже безгучно, не рівнялися з вікном черевички з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.
Іноді вона пустувала і, затримавшись коло другого віконця, постукувала носаком у шибку. Я в ту ж мить опинявся біля цього вікна, але щезав черевичок, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я біг їй відчиняти.
Ніхто не знав про наш зв’язок, за це я вам ручуся, хоча так ніколи і не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. В старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, певно, бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.
— А хто ж вона така? — поспитав Іван, надзвичайно зацікавлений любовною історією.
Гість зробив жест, який засвідчив, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжував свою оповідь.
Іван дізнався, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали зовсім нерозлучними. Іван уявляв собі виразно вже і дві кімнати в підвалі котеджика, в яких завжди стояла сутінь через бузок і паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинника, який видзвонював щопівгодини, і книги, книги від фарбованої підлоги до закіптюженої стелі, і грубку.
Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли переконання, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.
Іван дізнався з розповіді гостя, як минав день у закоханих. Вона приходила і насамперед надягала фартух, і у Щ вузькому передпокої, де була та самісінька раковина, якою І чомусь пишався бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і настановляла його в першій кімнаті на округлому столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно ринула в підворіття вода, грозячи затопити останній прихисток, коханці розтоплювали грубку і пекли в ній картоплю. Від картоплин ішла пара, чорне картопляне лушпиння мазало пальці. В підвальчику чувся сміх, дерева в садку скидали з себе після дощу обламані галузочки, білі суцвіття.
Коли скінчилися грози і настало задушливе літо, у вазі з’явилися довгоочікувані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
— Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.
Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі — її життя.
Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути і таємне пристанище і вийти в життя.
— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.
— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!