ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  65  

— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.

— Тихше!

Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:

— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.

Гірка складка проступила коло вуст гостя.

— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.

— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!

— А навіщо він вам здався?

Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:

— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:

— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.

— А як ваше прізвище?

— У мене немає більше прізвища, — з понурою зневагою відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.

— Так ви хоч про роман скажіть-но, — делікатно попрохав Іван.

— Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість.

…Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами…

— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.

— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.

— Чи ба! — заздрісно шепнув Іван.

Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.

— Мій подив годі передати, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій…

— Ото, проклятуща діра! — прогарчав він.

…І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.

— О, то була золота пора! — сяючи очима, шепотів оповідач. — Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь з особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!

— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.

  65