Особенно,... 
77 
— Чаклунські! — відверто іронічно сказав хтось у темній залі.
— Авжеж, чаклунські, — несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.
І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:
— Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?
— Ми не валютники, — залунали окремі ображені голоси в театрі, — але це річ немислима.
— Радо погоджуюся, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?
— Дитину! — крикнув хтось із зали.
— Чистісінька правда, — ствердив ведучий програми, — дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. — І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: — Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.
У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.
— Валютник він! — вигукували в залі. — Через таких і ми безневинно потерпаємо!
— Не лайте його, — лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: — Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!
Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:
— Антракт, негідники!
Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: «Здавайте валюту!» Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:
— Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.
Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.
— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви — людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.
— На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, — спокійно відповів Дунчиль.
— Так чи немає принаймні діамантів? — спитав артист.
— І діамантів немає.
Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.
— Хто ця дама? — запитав ведучий програми у Дунчиля.
— Це моя дружина, — з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.
— Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?
— Він тоді все здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.
— Так, — сказав артист, — ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, — і артист зробив царствений жест.
Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.
— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, — і знову плеснув у долоні.
Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев’язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.
Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.
— Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, — урочисто оголосив артист, — переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.
Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.
— А під вашою сповненою гідності личиною, — звернувся артист до Дунчиля, — приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.
77 
