— Я бачив, що ти сюди йдеш, — усміхнувся Люпин.
Він показав на аркуш пергаменту на столі. Це була Карта мародера.
— Я щойно бачився з Геґрідом, — сказав Гаррі. — Він каже, що ви звільнилися. Але ж це неправда?
— На жаль, правда, — відповів Люпин і почав виймати все з шухлядок свого стола.
— Але чому? — вигукнув Гаррі. — Невже в Міністерстві магії думають, що ви допомагали Сіріусу?
Люпин підійшов до дверей і зачинив їх.
— Ні. Професор Дамблдор переконав Фаджа, що я намагався врятувати вас від смерті. — Він зітхнув. — І цього Северус уже не витерпів. Думаю, що втрата ордена Мерліна його доконала. Тому він… гм–м… випадково… е–е… проговорився сьогодні за сніданком, що я вовкулака.
— Але ж це не причина, щоб вас звільняти! — обурився Гаррі.
Люпин гірко всміхнувся.
— Завтра о цій порі почнуть прибувати сови від батьків — ніхто не захоче, Гаррі, щоб їхніх дітей навчав вовкулака. І я їх розумію, а надто після вчорашнього… Я ж міг покусати будь–кого з вас… Цього не можна допускати.
— Але ж ви найкращий учитель захисту від темних мистецтв! — вигукнув Гаррі. — Не йдіть від нас!
Люпин похитав головою й нічого не сказав. Він і далі нишпорив у шухлядах. Гаррі намагався підшукати слова, що змусили б його залишитися, але Люпин його випередив:
— Директор мені сьогодні розповів, що вночі ти, Гаррі, врятував не одне життя. Якщо я й маю чим пишатися, то це тим, що ти багато чого навчився. Розкажи мені про свого патронуса.
— Звідки ви про нього знаєте? — здивувався спантеличений Гаррі.
— А що ж іще могло відігнати дементорів?
Гаррі розповів йому про все. Люпин знов усміхнувся.
— Так, твій батько завжди обертався на оленя, — промовив він. — Ти правильно вгадав…
Люпин запхав у портфель останні книги, засунув шухляди і повернувся до Гаррі.
— Ось, тримай… я його вчора приніс із Верескливої Халупи. — Він простяг Гаррі плаща–невидимку. — І ще… — він завагався, а тоді подав йому Карту мародера. — Я вже не вчитель, тож мене не гризтиме сумління, що я тобі її віддав. Мені вона непотрібна, а тобі, Ронові й Герміоні, мабуть, ще не раз стане в пригоді.
Гаррі взяв карту і всміхнувся.
— Ви казали, що Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг були б раді виманити мені зі школи… Казали, що тоді б вони повеселились…
— Ми так би й зробили, — підтвердив Люпин, закриваючи портфель. — Я не маю найменшого сумніву, що Джеймс був би страшенно розчарований, якби його син не знайшов жодного таємного виходу з замку.
Хтось постукав у двері. Гаррі поспіхом запхнув у кишеню Карту мародера та плащ–невидимку.
То був професор Дамблдор. Він анітрохи не здивувався, побачивши тут Гаррі.
— Ремусе, твій екіпаж чекає біля воріт.
— Дякую, пане директоре.
Люпин підхопив свою стару валізу й порожній акваріум для ґринділа.
— Ну, прощавай, Гаррі, — всміхнувся він. — Навчаючи тебе, я отримав неймовірне задоволення! Впевнений, що ми колись іще зустрінемось. Директоре, нема потреби мене проводжати до воріт, я впораюся сам.
«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», — подумав Гаррі.
— Прощавай, Ремусе, — стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.
Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.
— Чого зажурився, Гаррі? — неголосно запитав він. — Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.
— Яка різниця? — з гіркотою промовив Гаррі. — Петіґру ж утік…
— Яка різниця? — перепитав Дамблдор. — Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.
Жахливої… Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли–небудь…» Пророцтво професорки Трелоні!
— Пане професоре… вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась… дуже дивна.
— Справді? — перепитав Дамблдор. — М–м–м… Тобто ще дивніша ніж завжди?
— Так… її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала… сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю… Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. — Гаррі глянув на Дамблдора. — А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам’ятала зі своїх слів. Чи могло… це бути… справжнім пророцтвом?