210 
— А тоді вони побачили мене й засипали запитаннями, бо знали, що ми з тобою друзі, — розповідала Герміона з сяючими очима, — і знаєш, Гаррі, мені здається, що вони тобі повірили! Думаю, ти їх нарешті переконав!
Професорка Амбридж тим часом нишпорила по школі, навмання зупиняючи учнів і наказуючи їм вивертати кишені та розгортати підручники. Гаррі знав, що вона полює на примірники «Базікала», але учні були до цього вже готові. Вони зачарували сторінки з Гарріним інтерв’ю, щоб усі, крім них самих, бачили тільки розділи з підручників або просто чисте місце. Незабаром у школі, здається, не залишилося жодного учня, який не прочитав би інтерв’ю.
Учителям, звичайно, згідно з освітньою постановою номер двадцять шість, було заборонено згадувати про інтерв’ю, але вони все одно примудрялися показати своє ставлення. Професорка Спраут нагородила Ґрифіндор двадцятьма очками, коли Гаррі передав їй поливальницю. Усміхнений професор Флитвік наприкінці уроку замовлянь тицьнув йому в руки коробку пискливих цукрових мишок, прошепотів: «Цсс!» і пішов. А професорка Трелоні вибухла істеричними риданнями на уроці віщування й оголосила приголомшеним учням і незадоволеній Амбридж, що Гаррі врешті–решт не помре трагічно й передчасно, а доживе до похилого віку, стане міністром магії й матиме дванадцятеро дітей.
Та найбільше Гаррі зрадів, коли наступного дня поспішав на трансфігурацію, а його наздогнала Чо.
Не встиг він отямитись, як вона схопила його за руку й зашепотіла на вухо:
— Пробач мені, дуже–дуже прошу. Твоє інтерв’ю було таке сміливе… я навіть розридалася.
Йому було прикро, що вона знову лила сльози, але й приємно, що вони помирилися. Особливо Гаррі зрадів, коли вона, перед тим як бігти далі, швиденько цмокнула його в щоку. Та не встиг він дійти до кабінету трансфігураціі, як сталася ще одна приємна подія — з натовпу перед класом до нього вийшов Шеймус.
— Я хотів сказати, — пробелькотів він, дивлячись на ліве Гарріне коліно, — що я тобі вірю. І ще я вислав примірник цього журналу мамі.
Якщо Гаррі ще чогось не вистачало для цілковитого щастя, то цим виявилася реакція Мелфоя, Креба і Ґойла. Він їх побачив по обіді в бібліотеці. Вони щось обмірковували, стуливши докупи голови, з миршавим на вигляд хлопцем, котрого, як прошепотіла Герміона, звали Теодор Нот. Зиркнули на Гаррі, що шукав на полицях книгу про часткове щезнення — Ґойл погрозливо хруснув суглобами пальців, а Мелфой щось лиховісно зашепотів Кребові. Гаррі чудово розумів, чому вони так поводяться — адже він сказав у інтерв’ю, що їхні батьки належать до смертежерів.
— А найкумедніше, — весело прошепотіла Герміона, коли вони виходили з бібліотеки, — що вони не можуть нічого тобі заперечити, бо тим самим визнають, що прочитали статтю!
На додаток Луна сказала їм за обідом, що ще жоден випуск «Базікала» так швидко не продавався.
— Тато друкує повторний наклад! — повідомила вона Гаррі, схвильовано вирячивши очі. — Він просто не йме віри, каже, що читачів це зацікавило більше за зім’яторогих хропачів!
Того вечора в ґрифіндорській вітальні Гаррі був героєм. Фред і Джордж відважилися накласти на обкладинку «Базікала» збільшувальне закляття й почепили її на стіні, тож тепер велетенська Гарріна голова дивилася на всіх присутніх і періодично прорікала: «МІНІСТЕРСТВО — БАРАНИ» або «АМБРИДЖИХО, СИДИ ТИХО І ЖЕРИ ЛАЙНО». Герміона не побачила в цьому нічого смішного. Вона жалілася, що їй це заважає зосередитися, і врешті–решт роздратовано пішла спати раніше, ніж звичайно. Гаррі теж мусив визнати, що після однієї–двох годин плакат перестав викликати сміх, до того ж балакальне закляття почало втрачати силу, і тепер чулися тільки окремі слова, наприклад, «ЛАЙНО» чи «АМБРИДЖИХО» з дедалі більшими паузами й дедалі писклявіші. Гаррі аж голова розболілася, а в шрамі знову неприємно закололо. Учні, що сиділи довкола нього і вже кільканадцятий раз просили його переказати інтерв’ю, розчаровано застогнали, коли він заявив, що теж мусить виспатися. Коли Гаррі зайшов до спальні, там не було нікого. Він на якусь мить притулився чолом до холодної шибки біля ліжка Це трохи заспокоїло біль у шрамі. Тоді роздягся й заліз у ліжко, сподіваючись, що голова перестане боліти. Його трохи нудило. Перевернувся на бік, заплющив очі й одразу заснув… Стояв у темній заштореній кімнаті, освітленій кількома свічками. Руками стискав спинку крісла перед собою. Мав довжелезні білі пальці, що, мабуть, роками не бачили сонячного світла й нагадували лапи великих блідих павуків на темному оксамиті крісла.
210 
