223 
І Гаррі з жахом побачив, як вона витягла з кишені список прізвищ, той, що висів на стіні кімнати на вимогу, й передала його Фаджеві.
— Варто було мені побачити в списку прізвище Поттера як я зрозуміла, з чим ми маємо справу, — м’яко проказала вона.
— Чудово, — зрадів Фадж, а на його обличчі з’явилася усмішка, — чудово, Долорес. І… а грім би його побив…
Він поглянув на Дамблдора, що й далі стояв біля Марієтти, тримаючи в руках чарівну паличку.
— Бач, як вони себе назвали? — неголосно сказав Фадж. — Дамблдорова армія.
Дамблдор простяг руку і взяв у Фаджа аркуш пергаменту. Він подивився на назву, що її Герміона нашкрябала там кілька місяців тому, і якусь мить мовчав. А тоді всміхнувся й підвів голову.
— Ну, я програв, — тільки й сказав він. — Тобі потрібне моє письмове зізнання, Корнеліусе… чи вистачить заяви в присутності свідків?
Гаррі бачив, як перезирнулися Макґонеґел і Кінґслі. На їхніх обличчях був переляк. Він не розумів, що відбувається, і Фадж, очевидно, теж.
— Заяви? — поволі вимовив Фадж. — Що… я не…
— Дамблдорова армія, Корнеліусе, — усміхнений Дамблдор помахав Фаджеві перед обличчям списком прізвищ. Не Поттерова, а Дамблдорова армія.
— Але… але…
До Фаджа раптом дійшло. Він з жахом відсахнувся, зойкнув і знову відскочив від вогню.
— Ти? — просичав він, знову топчучи тліючий плащ.
— Саме так, — люб’язно відповів Дамблдор.
— Ти це організував?
— Я. — підтвердив Дамблдор.
— Ти набрав учнів до… до своєї армії?
— Сьогодні мало відбутися перше зібрання, — кивнув головою Дамблдор. — Тільки для того, щоб побачити, чи захочуть вони до мене долучитися. Тепер я розумію, що міс Еджком не варто було запрошувати.
Марієтта кивнула. Фадж перевів погляд з неї на Дамблдора і випнув груди.
— То ти затіяв проти мене змову?! — загорлав він.
— Саме так, — бадьоро підтвердив Дамблдор.
— НІ! — вигукнув Гаррі.
Кінґслі застережливо глянув на нього, Макґонеґел грізно розширила очі, але Гаррі раптом збагнув, до чого веде Дамблдор. Цього не можна було допустити.
— Ні… професоре Дамблдоре!..
— Заспокойся, Гаррі, або тобі доведеться вийти з мого кабінету, — спокійно застеріг Дамблдор.
— Так, Поттере, цить! — гаркнув Фадж, який і далі з якоюсь боязкою втіхою дивився на Дамблдора. — Ну–ну–ну… я нині прийшов сюди, сподіваючись вигнати Поттера, а натомість…
— Натомість заарештуєш мене, — усміхнено додав Дамблдор. — Це так, ніби загубив кнатик, а знайшов ґалеон, правда?
— Візлі! — вигукнув Фадж, трусячись від радості, — Візлі, ти все записав? Усе, що він сказав, його зізнання — записав?
— Так, пане міністре, все! — гаряче підтвердив Персі. Він аж носа собі заляпав чорнилом, так поспішав записувати.
— І те, що він намагався зібрати армію для боротьби з міністерством, і що хотів розхитати мої позиції?
— Так, пане міністре, все записав! — задоволено переглянув свої записи Персі.
— Тоді, — аж світився радістю Фадж, — зніми з цих записів копію, Візлі, й негайно вишли її в «Щоденний віщун». Якщо відправити швидкісною совою, то матеріал з’явиться в ранковому випуску!
Персі вилетів з кабінету, грюкнувши дверима, а Фадж знову повернувся до Дамблдора:
— Зараз тебе переправлять у міністерство, де висунуть офіційні звинувачення, а потім ти чекатимеш суду в Азкабані!
— Так, — лагідно підтвердив Дамблдор. — Але ми можемо наштовхнутися на невеличку перешкоду.
— На яку перешкоду? — перепитав Фадж. Голос його й далі радісно дзвенів. — Не бачу ніяких перешкод, Дамблдоре!
— А я, — вибачливим тоном сказав Дамблдор, — на жаль, бачу.
— Справді?
— Здається, ти в полоні хибної думки, ніби я збираюся… як би це краще сказати?.. мирно здатися. Та я тобі, Корнеліусе, мирно не здамся. Я не маю наміру сідати в Азкабан. Я міг би, зрозуміло, звідти втекти… але навіщо гаяти час? Крім того, якщо чесно, в мене безліч справ.
Обличчя Амбридж поволі багровіло. Здавалося, ніби їй у горлянку заливають окріп. Фадж дивився на Дамблдора з дурнуватим виразом, ніби йому щойно завдали несподіваного удару і він досі не може оговтатися. Видушив з себе якийсь здавлений звук, а тоді озирнувся на Кінґслі та на чоловіка з коротким сивим волоссям, що досі, єдиний у кімнаті, не зронив ані слова. Цей чоловік заспокійливо кивнув Фаджеві і ступив від стіни крок уперед. Гаррі побачив, як його рука, ніби між іншим, потяглася до кишені.
223 
