У затишній бухті «Синя чайка», наче велетенська колиска, тихо погойдувалася на хвилях. Увесь екіпаж її міцно спав до самісінького ранку. Коли ж сонце визирнуло з-поза гір, хлопці веселою зграйкою зібралися на палубі й заходилися розглядати незнайомий острівець. Стояв чудовий морозяний сонячний ранок. Але вгорі поміж скель усе ще тужливо завивав вітер. Лише коли-не-коли торкався він моря, блискавкою летів понад його гладінню й зникав удалині, де мріло кілька вітрил. Чайки великими зграями кружляли навколо корабля, що спочивав у бухті.
Перед очима в хлопців просто зі скелі стримів угору маяк. Обидва доглядачі маяка, колишні моряки, мабуть, спочивали після виснажливої нічної служби. Ніде не видно ані живої душі. Аж ось на хідничок навколо ліхтаря на маяці вийшов чоловік і здивовано втупився в «Чайку». Що це там роблять оті хлопчиська? А де ж матроси?
— Егей, малеча, звідки ви тут узялися? — гукнув він хлопцям.
— З «Синьої чайки», дядьку доглядаче! — відказав Іво.
— А де капітан корабля?
— Капітан — я! — викрикнув Іво.
— Хлопче, не мели дурниць! Де капітан? — вже сердито спитав доглядач маяка, певен, що хлопці беруть його на глузи.
— Та я ж правду кажу! — знов озвався Іво. — Де вас там шукати угорі? Ми зараз виберемося до вас.
— Ну, то лізьте сюди, я ось вам зараз вуха намну, халамидники!
Хлопці побралися вгору до доглядачевого мешкання. Але і високо воно було! Коли нарешті хлопці ввійшли до малесенької кімнатки, доглядач уже чекав на них. Від галасу прокинувся і його напарник, і тепер обидва не зводили очей з ватаги дивних хлопчаків.
Вислухавши довгу й доволі плутану історію своїх гостей, доглядач заходився частувати їх гарячим чаєм, ледь устигаючи відповідати на запитання, і видно було, що він щиро хотів їм допомогти.
— Отже, тепер додому, хлоп'ята? Гм… — наглядач замислився.
— Хіба щось не гаразд, дядьку? — занепокоївся Іво.
— Та ні, все гаразд, діти, — відказав доглядач. — Але з «Метеором» набагато складніше, ніж ви гадаєте. Справа в тім, що вам треба домагатися від властей папірця, який свідчитиме, що той корабель є ваша власність. Інакше його у вас конфіскують.
Неспокій охопив хлопчачі серця. Що ж робити?
— Коли те, що ви мені розповіли, правда, то, може, вам пощастить усе владнати без особливих труднощів. Але, розумієте, в таких випадках усе має бути підтверджено на письмі. Тоді ви не мали б клопоту.
І лише тут Іво згадав передсмертні слова Анте про скриню.
— Стривайте! — вигукнув він. — Я зараз повернуся!
Іво стрілою помчав на корабель. У каюті, де колись жив Анте, стояла невеличка, окута залізом скриня. Вона була замкнена. Іво обнишпорив усю каюту, але ключа не відшукав. Мабуть, той ключ лежить тепер разом з Анте на дні моря. Не міркуючи довго, Іво схопив скриню, поклав собі на плече й побрався з корабля. Ступивши на берег, він окинув поглядом море й побачив, що до острова підпливає якийсь вітрильник. Але Іво був надто схвильований, щоб звертати увагу на будь-що інше, а тому чимдуж помчав сходами й поставив скриню на стіл.
— Ось, тут усередині все записано! — вигукнув він. — Тепер нам повірять!
Міхаел долотом та обценьками насилу відчинив скриню. Усі з цікавістю зазирнули всередину. Там було повнісінько всякої всячини, а зверху лежав грубелезний запечатаний пакет на адресу морських властей у Спліті. Під пакетом лежав папірець, на якому було написано: «Іво, коли зі мною щось станеться, віддаси цього листа адресатові».
— Ну от, бачиш, — мовив доглядач, — виявляється, й справді, все гаразд. А тепер сідайте собі гарненько на свою «Чайку» й шкварте до Спліта. За якусь годину ви туди добудетесь, а там щодуху мчіть до управління порту й віддайте цього пакета!
Іво міркував. Ох, скільки клопоту ще на них чекає! І він попрохав доглядача:
— Дядечку, поїдьмо з нами! Ви знаєтесь на тих справах і допоможете нам. А коли все залагодиться, ми вас відвеземо назад! Поїдьмо, дядечку!
Доглядач не вагався. Хлоп'ята припали йому до серця, й він погодився.
— Ну, гаразд. Заждіть, ось тільки зберуся.
Раптом Міхаел, який стояв біля вікна, скрикнув:
— Йой, наша «Чайка»!
Всі кинулися до вікна. Іво мало не зомлів: їхня «Чайка», розгорнувши всі вітрила, швидко відпливала від берега.
Що ж це таке?.. Що сталося?..
— Украли нашу «Чайку»! — закричали хлопці й, наче не сповна розуму, погнали долі, на берег. Тільки тут Іво помітив, що за «Чайкою» на певній відстані пливе вітрильник «Сан Лоренцо». Хлопці з'юрмилися на березі, охоплені жахом і невимовним смутком, а над морською гладінню раптом розлігся регіт. На палубі «Синьої чайки» стояв Лоренцо.