4 
— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.
— Так… у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:
— Якась ти не така…
— До Килини треба.
— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з трави першою. — Пішли гризти граніт.
— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.
Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:
— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!
***
Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.
— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. — І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.
— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадька.
— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!
— Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, — уїдливо встряла Галка.
— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.
— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…
— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.
— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадька. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.
— Навіщо? — Наталя зупинилася.
— У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.
— Самогон! — Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!
— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?
— Аз моїх долонь!
— У тебе руки брудні…
— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадька відкрутив кришечку. — Хто перший?
За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.
— А як не доп'ємо… Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.
— Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.
Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.
— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!
— Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… — Галка ледь язиком ворушила.
Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.
— Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.
— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.
Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.
— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.
— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…
— Людка, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.
Людка глянула на русяву довгокосу подругу.
— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей — і сама злякалася.
— Уже треба?..
За Килимівкою дівчата сіли в траву — перевзутися.
— Людка, я так їсти хочу… Як за двох! — поскаржилася Катерина.
— Може, ти вагітна? — серйозно спитала Людка. — Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?
— Буду…
Катерина геть усе з'їла.
— Люд, а про вагітність ти серйозно?..
— От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.
Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.
— Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?
— Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…
— Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла? — Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…
4 
