— Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з себе янголятка!
— Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь!
— А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого захищаєш?!
— Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки розпускаєте?!
— А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! — ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий…
До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї — знахідки розглядали, курили.
— Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?
— То село, громада, — сказав Ігор. — Тут — або так, як усі, або ніяк.
— Що з дівкою буде?
— Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.
Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:
— Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?
— Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка шукає.
Мамка вскочила:
— Ти що робиш?!
— Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.
— А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!
— А я й сама хотіла.
— Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна. Дівка не косу ріже — долю собі. — І що то вона за доля, якщо від коси залежить? — Катерина їй.
— А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.
Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. — Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…»
Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована.
— Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:
— Добре…
Татка гукнула.
— А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи.
Татко потилицю почухав.
— Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…
— А нічого не будемо говорити, — сміється мамка.
До сараю зайшли.
— Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.
— А це, значить, і є ваша «дача»?..
Мамка зітхнула.
— Вона… Грошей треба.
— То, може, ми тут… — Голос в Ігора геть захрип — розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.
Тут і татко розсміявся.
— Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї…
Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?
Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.
— Дядьку Романе?… — і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:
— Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.
Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:
— Дядьку Романе… І — до нього в обійми.
— Змерзнеш, змерзнеш… — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака на тебе накину.
— Дядьку Романе…
— Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.
— Ходім, ходім…
Усілися за хатою, а тут — мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує — голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують.
— Дядьку Романе, — Катерина шию Романову обійняла, схлипує. — Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе — неправда. Ви мені вірите?
Мамка й дихати забула, завмерла.
— Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.
Куди не гляну — ти перед очима.
— Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.
— Е, ні! — Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. — Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.