Мопсик ніби зрозумів: до Катерини притулився, завмер.
Аж — хлопці відмерли. Спочатку один ворухнувся, за живіт схопився:
— Сірий! Поїж… Славка харч принесла… — сказав малий Вітька.
Сірий обвів дурними очима землянку, наткнувся на нове обличчя:
— Ти хто?
— Катя… — Катерина ворухнутись боялася.
Сірий мовчки потяг до Катерини руку:
— Ходи сюди…
А тут і двійко інших до тями прийшли. Сірого відсунули — і до харчів. Їли, їли… Зригнули. По цигарки потяглися.
— Вітька! Чаю завари…
Малий Вітька слухняно підхопився.
— Я перший сучку трахну, — сказав Сірий.
— Що ти тут понти гониш? — вишкірився другий. — Давно рило з юхи не вмивав?
Вітько зупинився з гарячим чайником у руках:
— Це моя дівка! Я її знайшов! Тільки торкніться… Вона моя!
Хлопці зареготали. Сірий зухвало зиркнув на товаришів, смикнув Катерину за рукав рожевого скляного пальта. Так у пальті й упала на підлогу.
— Сірий, бля… — і всі троє навалилися на Катерину.
Рвали одяг. Мопсик захлинався.
Вітько заплакав. Рученята чайника не втримали. На себе окропом.
— Ой! — од болю підскочив.
До буржуйки кинувся, гілку палаючу витяг і прямо на кубло — кидь!
— Сука!.. — всі троє — урізнобіч.
У Сірого на щоці аж шкіра злізла:
— А-а-а-а-ай! Сука! Уб'ю! — по підлозі катається.
Двоє інших отетеріли. До тями прийти не можуть. Куди спочатку кидатися — не розуміють: чи на Вітьку малого, чи на Катерину, чи, мо! Сірому понти обламати… Маля Катерину за руку:
— Біжімо… Та цуценяти не забудь…
— Не забуду, не забуду… — з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.
Вискочили. І з гори — комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…
— Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…
— Здалася ти мені! — кинув Вітька. — Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.
— Однаково — спасибі, — Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…
Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:
— Краще б вугілля на зиму купили…
Під пальто руку запустила — як розридається!
— Ти чого? — маля їй.
— Гроші… Усі гроші вкрали!
— У тебе гроші були? — Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. — От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав — ніхто б не знайшов…
— Звідки ж я знала?..
— Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…
— А куди? Куди? Як із міста вибратися?
— Пішли…
— А ти?.. — Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.
Через міст перейшли та все прямо, прямо…
— Дай цуценя понесу, — попросило маля.
— Бери… — Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях — як дерево.
— Мо', десь погріємося? Іти не можу…
— Давай погріємося, — маля завернуло до під'їзду житлового будинку. — Скоро їдальня буде…
— Як це?
— Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.
— То давай не грітися… Пішли, пішли…
Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.
— Бомжари! Коли харч даватимуть? — вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.
— З'їж свого собаку! — кинув облізлий чоловік років тридцяти.
— Годі малих чіпати, — прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: — Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.
— А чого б це ми боялися?! — вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.
За годину ситі — розм'якли.
— Розкажи про свою Шанівку…
— Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?
— Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…
— А де твій дім?
— Тут, у Києві… На Солом'янці.
— Це де?
— А-а-а-а! — маля махнуло рукою. — Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!
— Так я його Чудним і назвала.
— Дай мені…
— Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.
— А ти зі мною говори…
— Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.
Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.
— Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.