Розділ 7

ДЗЕРКАЛО ГАЛАДРІЕЛІ

Сонце спускалося за гори, і тіні лісові темнішали, коли Хранителі знову вирушили в дорогу. Тепер вони пробирались по густих заростях, де швидко згущалися сутінки. Ніч настала під покровом лісу, а вони все йшли, і ельфи засвітили свої срібні ліхтарики.

Несподівано перед ними відкрилась галявина, і вони опинилися під блідим вечірнім небом з блискітками рідких перших зірок. Узлісся оминало галявину, відходячи і дугами вліво та вправо, а за нею лежав затоплений тінню глибокий рів — тільки трава на його краї зеленіла, немов сонце над нею ще не зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала пагорб, порослий меллорнами, найвищими з тих, що подорожні досі бачили. Вони височіли в сутінках, мов живі вежі неймовірної будови. Невпинно шелестіло листя, а поміж незчисленних ярусів віття мерехтіло безліч вогників, зелених, золотих та сріблястих.

— Ласкаво просимо до Карас–Галадону, — сказав Гельдір, — міста Галадрімів, оселі Володарів Лоріену — Келеборна та Галадріелі! Увійти тут ми, щоправда, не можемо — на північному боці нема воріт. Нам треба обійти стіну з півдня, і шлях ще неблизький, бо місто наше велике.

По зовнішньому краю рова йшла дорога, брукована білим каменем. По ній мандрівники попрямували на захід, огинаючи зліва місто, подібне до зеленої хмари. Чим сильніш ставала темрява довкола, тим більше вогників засвічувалося на пагорбі, поки весь він не засяяв, мов величезне сузір’я. Нарешті перейшли білий міст та побачили високі ворота, міцні, освітлені гронами світильників, — вони виходили на південний захід, між торцями стін, котрі там заходили одна за одну.

Гельдір постукав, сказав щось, і ворота безгучно розкрилися, але вартових Фродо ніде не побачив. Подорожні увійшли, і ворота зачинилися за ними. Ще вузький прохід між краями стін — і вони ступили нарешті до міста Давнього народу. Навкруги нікого не було видно, не чути кроків, але всюди дзвеніли голоси.

Звідкись здалека долинав спів, мов тихий дощ линув по листю.

Пройшли ще багато стежок та східців, поки, піднявшись вже високо, не побачили посеред луки виблискуючий водограй, освітлений срібними лампами, що висіли на вітті; струмені його спадали до водойми, обкладеної сріблом, і текли далі прозорим потоком. На південному краї луки ріс меллорн, найбільший з усіх: його гладкий сірий стовбур лиснів, мов шовковий, здіймаючись догори, і тільки дуже високо віялом розходилися величезні гілки, ледве помітні у хмарах листя. Поряд починались широкі білі східці, а біля підніжжя сиділи трійко ельфів. Помітивши прибульців, вони підвелися, і Фродо побачив, що вони високі на зріст, одягнені у матово–сірі кольчуги, а плечі їхні покриті білими плащами.

— Тут мешкають Келеборн та Галадріель, — сказав Гельдір, — вони запрошують вас піднятись нагору та побесідувати з ними.

Один з вартових підніс до вуст невеличкий ріг та дзвінко просурмив; йому відповіли звідкись зверху, тричі повторивши той же сигнал.

— Я піду першим, — вів далі Гельдір, — потім Фродо з Леголасом. Всі інші можуть іти як завгодно. Лізти прийдеться високо, без звички важко, але по дорозі можна буде перепочити.

Повільно підіймаючись по східцях, Фродо бачив багато даланів: одні відходили убік від стовбура, другі спиралися на нього, і східці проходили крізь них. Нарешті гості досягай помосту, широкого, мов палуба великого корабля. На ньому стояв дім, чи, скоріше, палац. Ступивши на поріг слідом за Гельдіром, Фродо опинився в овальній залі, де замість колони посередині служив стовбур меллорну, вже дещо скісний, бо близько була верхівка, але все ще дуже товстий.

М’яке світло заливало залу: зелені з сріблом стіни, золоту покрівлю. Довкола сиділо багато ельфів, а біля самого стовбура, під густою гілкою меллорну — Келеборн та Галадріель. Вони підвелися, щоб привітати гостей, як то за звичаєм чинять усі ельфи, навіть королівського роду. Обоє вони відзначалися однаково високим зростом; обоє були прегарні з обличчя і дуже поважні. Шати їхні були білі, мов сніг. Волосся Володарки було темно–золотого відтінку, а в Келеборна — сріблясте, довге та блискуче. Вони здавалися молодими; тільки очі свідчили, як довго вже вони живуть на світі — очі, що сяяли гостро, мов сталь у зорянім світлі, глибокі, мов бездонні колодязі пам’яті. Гельдір підвів до них Фродо, і Володар привітався до нього своєю мовою. Галадріель нічого не сказала, тільки окинула його довгим поглядом.

  169