Последние отзывы

  172  

Він простягнувся на ліжку і миттю заснув. Невдовзі позасинали й решта, і спали міцно, без сновидінь, і ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Прокинулися вони, коли денне світло вже залляло луку навколо намету і водограй бринів, лисніючи у сонячному промінні.

Пізніше було важко пригадати, скільки днів вони провели у Лоріені. Там весь час сонце сяяло у чистім небі, лише зрідка проливався дрібний дощик, і після нього все свіжо зеленіло. У повітрі, приємно–прохолодному, немов навесні, витав глибокий, задумливий спокій зими. Хранителі нічим не займалися, тільки їли та пили, та відпочивали, та гуляли по садах — і нічого іншого не бажали.

Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.

Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага — його ім’я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: «Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — Мандрівник у Сірому Плащі!» (так вони любили його називати). Але Леголас, з’являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.

Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам’яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв’язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:

• Лиш впала сутінь, на горі
• Над Краєм крок його лунав.
• Та ще світанок не зорів -
• Він мовчазний свій путь почав.

• Від диких нетрів за моря,
• Від зимних рік до димних гір
• Ішов він злу наперекір,
• Так як вела його зоря.

• Несхибний меч, легка рука
• Цілителя від темних чар…
• Надлюдський на плечах тягар
• У нескінченності блукань.

• До ельфів, гномів і людей,
• І до рослин, і до тварин,
• До смертних і безсмертних він
• На їхніх мовах говорив.

• О, зоре мудрості і знань,
• Швидкий на жарти і на гнів…
• О, старче в сірому плащі,
• Ти нас від мороку закрив!

• Один як промінь на мосту,
• Повставши на Вогонь і Тінь,
• В нерівній битві переміг,
• В Морійську канувши глибінь.

— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.

— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!

— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок:

• Це був найкращий феєрверк,
• Що пишно сяяв між зірок,
• Заповнював все небо вщерть
• Каскадом вогняних квіток.

Хоча ці штуки варті найпишніших слів!

— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…

Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.

— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив’язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити,.розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.

  172