ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>

Незнакомец в моих объятиях

Интересный роман, но ггероиня бесила до чрезвычайности!!! >>>>>




  107  

— Кляті вояки з Півдня! — додав Дамрод. — Колись Гондор і Харад були добрими сусідами, хоча до великої приязні не доходило. Наші кордони лежали тоді далеко за гирлом Андуїну, і Умбар, найближче з тамтешніх князівств, і підкорявся нам. Та тільки коли це було! Багато поколінь змінилося відтоді, коли ми приймали гостей з Харада і самі їздили туди. Недавно розійшлася чутка, начебто Ворог відвідав їх і вони перейшли, а скоріше, повернулися на його бік: вони завжди легко піддавалися його волі. Схоже, дні Гондора полічені, стіни Мінас–Тіріта приречені на ганьбу, бо сила і підступність Чорного Володаря неймовірні!

— А все ж таки ми не сидимо склавши руки і не дамося так легко, — зауважив Маблунг. — Кляті харадрими (так ми звемо жителів Півдня) йдуть на з’єднання з воїнством Чорного замку. Йдуть по дорозі, прокладеній гондорцями! І навіть варти не виставляють, такі впевнені, буцімто тіні від гір, підвладних їхньому новому володарю, досить, щоб залякати будь–кого. І ми з’явилися розчарувати їх. Позавчора розвідка повідомила, що їхні полки вирушили в похід. Один з полків, як ми розрахували, до полудня вийде з ущелини на тракт. Отут їм приготований сюрприз. Поки Фарамир з нами, ворогу не судилося пройти! Наш каштан завжди виходить неушкодженим із найзапекліших колотнеч. Чи то чари його чиїсь охороняють у бою, чи така у нього вдача, і призначений йому інший кінець…

Розмова увірвалася. Навколо було дуже тихо. Сем обережно виглянув з–за папороті. Гондорці рухалися поодинці чи вервечками, ховаючись у підліску, подекуди поповзом, майже невидимі у своєму зелено–бурому одягу, всі у каптурах, масках, рукавичках… Промайнули, мов привиди, і сховалися. Сонце підбилося високо, тіні скоротилися.

«Цікаво, куди подівся цей нестерпний Горлум? — думав Сем, заповзаючи назад до сховища. — От приймуть його за орка, чи Жовта Пика живцем спече — буде знати! Ну, либонь, викрутиться, не вперше!» По тому Сем улігся поряд із Фродо і спокійно заснув.

Прокинувся він від звуків бойової сурми. Вже було опівдні. Гондорці, насторожені й уважні, стояли під лавром. Сигнал повторився виразніше, зверху, з–за гребеня пагорба. Сем почув і лемент, і дике виття, але зовсім слабке, немов з–під землі.

Потім бій загримів ближче, прямо над укриттям гобітів: удари мечів по сталевих шоломах, брязкіт клинків, глухий стукіт стріл, відбитих щитами. Люди кричали навперебій, але всі голоси перекривав дзвінкий заклик: «Гондор! Гондор!»

— Начебто сотня ковалів б’є по ковадлах, — поморщився Сем. — Хоч би їх кудись мимо пронесло!

Але вийшло навпаки.

— Ідуть! — збуджено гукнув Дамрод. — Харадрими вирвалися і завернули з тракту. Вони біжать сюди, а наші за ними!

Сему стало цікаво, і він вип’явся на нижню гілку дерева, щоб краще бачити. У гаю замигтіли смагляві обличчя і червоні плащі, а трохи далі — зелені каптури гондорців. Стріли густо прошивали повітря. Якийсь здоровань звалився з уступу, перевернувся і, давлячи тендітні кущі, впав обличчям додолу в гущавину папороті біля самої голови Фродо. З–під золотого обруча в потилиці стирчала зелена стріла. Червоний каптан був розідраний, панцир з мідних лусочок погнувся. Чорне волосся, перевите золотими нитками, злиплось від крові. Засмагла долоня ще тримала руків’я зламаного меча.

Сему вперше довелось бачити битву між людьми, і видовище не припало йому до душі. Він радів, що не побачив обличчя убитого. Як його звали, де він мешкав, чи був злим від природи, чи чиїсь брехливі обіцянки виманили його в далекий похід? Якби дали йому вибирати, чи не залишився б він вдома, серед своїх? Думки ці промайнули в голові Сема і згасли. У ту саму хвилину, коли Маблунг наблизився до убитого, вигуки вибухнули з новою силою, і усіх приголомшило трубне ревіння; земля затремтіла і загула, немов по ній розмірено били тупими таранами.

— Бережись! — крикнув Дамрод. — Оліфанти! Гей, якщо Валари це бачать, чому ж мовчать? Оліфанти!

З великим подивом, жахом і захватом стежив Сем за величезною твариною, що з’явилася, ламаючи дерева, і незграбним клусом потрюхала по схилу — з будинок розміром, ціла жива гора. Звичайно, страх має великі очі, але Сем не набагато перебільшив: цей харадримський оліфант був і справді велетень; іншого такого він не побачив би у всім Середзем’ї. Оліфант йшов прямо на гобітів, але в останню мить відхилився і проскочив майже поряд. Ножища товщиною з дерево, вуха як вітрила, довгий трубчастий ніс–хобот задертий вгору, а в маленьких очицях палав шалений вогонь. Вигнуті ікла, окуті золотом, були поплямовані кров’ю. Оксамитний, шитий золотом чепрак звисав, подертий, з опуклих боків, а на спині гойдалися, розвалюючись з кожним кроком, залишки дерев’яної халабудки і ледве трималася жалюгідна, мов лялька з і ганчір’я, фігурка погонича. і Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли j не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки… Сем голосно зітхнув:

  107