Вона пообіцяла, що Джо з друзями будуть у її домі готові не пізніше восьмої, якщо треба, вона сама їх збере. Понизивши голос, Клер повідомила:
— Здається мені, що Джо запав на дівчинку Келвертів.
— Дурником був би, аби не запав, — відповів Расті.
— Ви самі їх повезете туди?
— Так, але не в зону небезпечної радіації. Обіцяю вам, місіс Макклечі.
— Звіть мене Клер. Якщо я дозволяю моєму синові їхати з вами в таке місце, де, як вони кажуть, звірі покінчили життя самогубством, гадаю, нам варто звертатись одне до одного просто на ім'я.
— Ви викличете Бенні й Норрі до себе, а я обіцяю піклуватися про них усіх в нашій експедиції. Годиться?
Клер сказала — так. Через п'ять хвилин після розмови з нею Расті вже повертав з моторошно порожньої Моттонської дороги на Драммонд-лейн, коротку вуличку, на якій стояли найгарніші в Східному Честері будинки. Найгарніший з найгарніших мав на поштовій скриньці напис: БЕРПІ. Уже незабаром Расті опинився в кухні пана Берпі, сидів, пив каву (гарячу, у Берпі генератор усе ще працював) з Ромео і його дружиною на ім'я Мішеля. Ромео і Мішеля були блідими й похмурими на вигляд. Він цілком вдягнений, вона все ще в домашньому халаті.
— Ви думаєте, цей хлопець Багбі наспгавді убив Бгенду? — спитав Роммі. — Бо, якщо він це згобив, я вб'ю його власними гуками.
— Я так не думаю, — відповів Расті. — Гадаю, його підставили. Але, якщо ви почнете комусь розповідати, що я вам таке казав, у нас обох будуть неприємності.
— Роммі завжди любив ту жінку, — Мішеля усміхалася, але в голосі її дзвеніли крижинки. — Сильніше, ніж мене, іноді мені здається.
Роммі цього ані підтвердив, ані заперечив — здавалося, він цих її слів навіть не почув. Він нахилився до Расті, карі очі дивилися прискіпливо.
— Пго що це ви кажете, док? Підставили яким чином?
— Не хочу зараз вдаватися в деталі. Я тут в іншій справі. Боюся, також у секретній.
— Тоді я нічого не бажаю чути, — заявила Мішеля. І покинула кухню, забравши з собою свою чашку.
— Ця жінка не подагує мені ніякого кохання цієї ночі, — промовив Роммі.
— Співчуваю.
Роммі знизав плечима.
— Маю 'ншу, на 'ншому кінці міста. Міша знає, хоча не показує виду. Кажіть мені, що там у вас за спгава, док.
— Є одні діти, котрі вважають, що вони, мабуть, знайшли те, що генерує цей Купол. Вони зовсім юні, але розумні. Я їм вірю. У них є лічильник Ґайґера, і на Чорній Гряді вони зафіксували стрибок радіації. Не смертельний, але ближче вони не наблизились.
— Не наблизились до чого? Що вони там бачили?
— Проблиски пурпурового світла. Ви знаєте, де той старий сад?
— Авжеж, чогти забирай. Фегма Маккоя. Я любив возити туди дівчат. Видно все місто. У мене був старий «Вілліс»… — замріяний вираз промайнув на його обличчі. — Утім, це неважливо. Так, кажете, пгоблисковий ліхтар?
— Вони також бачили багато мертвих тварин — кількох оленів, ведмедя. Діти вважають, що ті тварини покінчили життя самогубством.
Роммі подивився на нього серйозно.
— Я вирушаю з вами.
— Це було б дуже добре… до якогось моменту. Один з нас мусить пройти весь шлях, і цим одним буду я. Але мені потрібен захисний костюм проти радіації.
— Що ви маєте на увазі, док?
Расті почав пояснювати. Коли він закінчив, Роммі дістав пачку «Вінстона» й попхнув її по столу.
— Моя улюблена отрута, — сказав Расті, беручи собі сигарету. — Тож яка на це ваша думка?
— О, я можу вам допомогти, — сказав Роммі, даючи йому й собі підкурити. — У себе, в моєму магазині, я маю геть усе, як кожному пго це відомо в нашім місті. — Він націлився сигаретою на Расті. — Але навгяд чи вам сподобається ваше фото в газеті, бо вигляд ви матимете збіса смішний, це факт.
— Я цим не переймаюся, ось який факт, — відповів Расті. — Газета згоріла вчора вночі.
— Я чув, — кивнув Роммі. — Знову цей пагубок Барбара. Його друзі.
— Ви в це вірите?
— О, моє довігливе серце. Коли Буш казав, що ув Ігаку є атомні гакети, я й цьому вігив. І казав людям: «Це людина, що знає точно». Я також вігив, що Освальд[356] діяв сам, факт.
З іншої кімнати озвалася Мішеля.
— Перестань уже з себе вимучувати отой твій фальшивий французький прононс.
Роммі нагородив Расті усмішкою, ніби промовляючи: «От бачите, з ким мені доводиться жити».
— Авжеж, дорога моя, — гукнув він, і то вже без жодного акценту Щасливчика П'єра[357]. А тоді знову обернувся до Расті. — Залиште вашу машину тут. Поїдемо в моєму фургоні. Більше місця. Висадите мене біля магазину, а тоді заберете тих дітлахів. Я зберу для вас протирадіаційний костюм. От лише як бути з рукавицями… не знаю…
356
Лі Гарві Освальд — убивця президента Кеннеді.
357
Герой першого легального в США фільму в жанрі ню «Пригоди Щасливчика П'єра» (1961), сюжет якого полягає в тім, що молодий француз, прибувши до Америки, всюди бачить голими красивих жінок, котрі для інших виглядають одягненими.