113 
— Та заспокойтеся ви нарешті! — сказав, усміхаючись Д'Артаньян. — Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.
— О добродію, хай вона буде ким завгодно, — дружиною прокурора або герцогинею, — аби тільки вона розв'язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.
— І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?
— Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.
— То він і досі чекає на гроші?
— О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.
— То ви кажете, що дружина прокурора — стара й негарна?
— Їй щонайменше п'ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.
— Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.
— Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.
— Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.
— Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.
— Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.
— О, він уб'є мене, от побачите!
— Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.
З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.
На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра «1»; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.
Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.
Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.
— Тисяча чортів! Це ви! — вигукнув Портос — Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі, — додав він, занепокоєно глянувши на свого друга, — чи знаєте ви, що зі мною сталося?
— Ні.
— Хазяїн вам нічого не казав?
— Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.
— А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? — спитав Д'Артаньян.
— Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.
— Справді?
— Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!
— А куди він подівся?
— Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д'Артаньяне, — що було з вами?
— Отже, мій любий Портосе, — правив своєї Д'Артаньян, не відповідаючи на запитання, — саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?
— Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.
— Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.
— Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.
— У чому саме? — Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п'ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився — і мої сімдесят п'ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д'Артаньяне?
— Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх, — сказав Д'Артаньян. — Знаєте приказку: «Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні». Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?
113 
