159 
І він оддав перстень Д'Артаньянові, не відводячи від нього погляду.
— От що, Д'Артаньяне, — обізвався Атос за хвилину, — зніміть з пальця каблучку або поверніть її каменем всередину; вона викликає в мене болючі спогади; я навіть не можу спокійно розмовляти з вами. Здається, ви хотіли про щось порадитися зі мною, казали, що ви в скруті… Стривайте… покажіть мені ще раз цей сапфір: на тому, про який я згадував, збоку має бути подряпина… внаслідок одного випадку…
Д'Артаньян знову зняв з пальця перстень і віддав його Атосові. Атос здригнувся.
— Гляньте, ось подряпина! — вигукнув він. — Хіба це не дивно? І він показав подряпину Д'Артаньянові.
— Від кого ви отримали цей сапфір, Атосе?
— Від моєї матері, яка свого часу одержала його від своєї. Як я вам уже казав, це старовинна фамільна дорогоцінність… що ніколи не повинна була залишати нашу сім'ю.
— І ви… ви продали сапфір? — нерішуче спитав Д'Артаньян.
— Ні, — відповів Атос з дивною усмішкою. — Я подарував його в ніч кохання, так само, як сьогодні його подарували вам.
Д'Артаньян замислився. В цю мить душа міледі уявилася йому бездонною й похмурою прірвою. Він поклав перстень до кишені.
— Д'Артаньяне, — сказав Атос, узявши юнака за руку, — ви знаєте, що я люблю вас; якби в мене був син, я не любив би його більше, ніж вас. Послухайте мене — відмовтесь од цієї жінки. Я не знаю її, але якийсь внутрішній голос каже мені: це пропаща істота, в ній є щось фатальне.
— Ваша правда, — відповів Д'Артаньян. — Так, я розстануся з нею, бо, признаюся вам, ця жінка лякає й мене.
— Чи вистачить у вас рішучості? — спитав Атос.
— Вистачить, — мовив Д'Артаньян. — І я зроблю це не відкладаючи.
— Ну що ж, юначе, ви правильно вирішили, — сказав Атос, стискаючи руку гасконця з майже батьківською ніжністю. — Дай Боже, щоб ця жінка не залишила в вашому житті страхітливого сліду!
Атос кивнув Д'Артаньянові, даючи зрозуміти, що хоче побути на сгеноті зі своїми думками.
Вдома на Д'Артаньяна чекала Кетті. Після місяця гарячки бідолашна дівчина не змінилася б більше, ніж після однієї цієї безсонної ночі.
Господиня послала її до уявного де Варда. Міледі сп'яніла від Іщастя. Їй хотілося знати, коли милий подарує їй другу ніч.
Нещасна Кетті, бліда й тремтяча, чекала від Д'Артаньяна відповіді.
Атос мав на юнака великий вплив: тепер, коли його самолюбство й жадоба помсти були вдоволені, поради друга, поєднавшися з голосом власного серця, дали Д'Артаньянові силу зважитися на розрив з міледі. Отож він узяв перо й написав такого листа:
«Не сподівайтесь, добродійко, на побачення зі мною в ближчі дні: після одужання я маю стільки подібних запрошень, що мушу навести в них якийсь лад. Коли надійде ваша черга, я матиму честь повідомити вас про це.
Цілую ваші ручки.
Граф де Вард».
Про сапфір у листі не було й слова. Може, наш гасконець хотів зберегти його як зброю проти міледі, а може — будьмо щирі, — вирішив залишити перстень у себе як останній засіб заплатити за спорядження.
Не запечатуючи листа, Д'Артаньян оддав його Кетті. Прочитавши записку, дівчина спершу нічого не зрозуміла; та коли прочитала її вдруге, невимовно зраділа.
Кетті не вірила своєму щастю: Д'Артаньян мусив переповісти їй те, про що йшлося в листі. Незважаючи на небезпеку, яку таїла для бідолашної дівчини запальна вдача міледі, Кетті побігла на Королівську площу, щоб якнайшвидше віддати листа своїй господині.
Серце навіть найкращої жінки безжальне до страждань суперниці.
Міледі розгорнула листа так само квапливо, як покоївка принесла його, та, прочитавши перші слова, зблідла, мов смерть. Зібгавши папір, міледі обернулась до Кетті, і очі її люто заблищали.
— Що це за лист? — спитала вона.
— Це відповідь на вашу записку, пані, — тремтячи, відповіла Кетті.
— Не може бути! — вигукнула міледі. — Не може бути, щоб дворянин зважився написати жінці такого листа! Раптом вона здригнулася.
— Боже мій! Невже він дізнався… — Міледі замовкла на півслові. Вона зціпила зуби, обличчя в неї стало сірим, мов попіл. Вона хотіла підійти до вікна, щоб вдихнути повітря, але спромоглася тільки простягти руку; ноги їй підігнулися, і вона впала у крісло.
Кетті, думаючи, що господиня знепритомніла, підбігла, щоб розстебнути корсаж. Але міледі враз випросталася.
— Чого вам треба? — спитала вона. — Як ви насмілились доторкнутися до мене?
159 
