162 
— Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! — наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.
Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.
— Мені до вподоби ваша відданість, — сказала міледі.
— Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Ви самі теж мені до вподоби, — відповіла вона, взявши юнака за руку.
Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.
— Ви кохаєте мене! — вигукнув він. — О, коли це так, я збожеволію!
І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.
Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.
І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.
Міледі скористалася з нагоди.
— Його звуть… — почала вона.
— Де Вард, я знаю! — вигукнув Д'Артаньян.
— Як ви дізналися про це? — спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.
Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.
— Кажіть, та кажіть же, нарешті! — повторювала міледі. — Як ви дізналися про це?
— Як дізнався? — перепитав Д'Артаньян.
— Авжеж!
— Учора в домі, де я був, де Вард показав перстень і сказав, що це ви подарували його.
— Негідник! — вигукнула міледі.
Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця.
— Отже?.. — знову почала міледі.
— Отже, я помщуся за вас цьому негідникові, — войовничо відповів Д'Артаньян.
— Дякую, мій хоробрий друже! — вигукнула міледі. — І коли ж ви помститеся за мене?
— Завтра, негайно — коли тільки схочете.
Міледі мало не вигукнула: «Негайно!» — але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього.
До того ж, їй треба було запобігти безлічі несподіванок і дати своєму заступникові тисячу порад, щоб той не почав розмову з графом при свідках. Д'Артаньян випередив її єдиною фразою.
— Завтра, — сказав він, — я або помщуся за вас, або помру.
— Ні! — відповіла вона. — Ви помститеся за мене; але ви не помрете. Він — боягуз.
— З жінками — можливо, але не з чоловіками… Хто-хто, а я дещо знаю про нього.
— Одначе мені здається — у вашій сутичці з ним вам не довелося скаржитись на свою долю.
— Доля — куртизанка: ласкава вчора, вона може показати спину завтра.
— А це означає, що ви вагаєтесь сьогодні.
— Ні, я не вагаюся, боронь Боже! Та чи справедливо буде послати мене на видиму смерть, не подарувавши чогось, бодай трохи більшого за надію?
Міледі відповіла поглядом, який промовляв: «Та про те ж і йдеться!..» І, щоб розвіяти останні сумніви, вона ніжно сказала:
— Ваша правда, друже.
— О, ви ангел! — вигукнув Д'Артаньян.
— То ми домовилися про все? — спитала міледі.
— Крім того, про що я вас прошу, моя люба!
— Але ж я сказала, що ви можете бути певні в моєму коханні!
— В мене немає завтрашнього дня, і я не можу чекати.
— Замовкніть! Я чую кроки брата: він не повинен застати вас тут. Вона подзвонила; ввійшла Кетті.
— Вийдіть цими дверима, — сказала міледі, відчинивши маленький потаємний хід, — і повертайтесь об одинадцятій годині; ми закінчимо нашу розмову. Кетті проведе вас.
Почувши ці слова, бідолашна дівчина мало не знепритомніла.
— Моя люба, чого це ви остовпіли? Стоїте, мов статуя! Я ясно сказала: сьогодні об одинадцятій годині ви проведете пана Д'Артаньяна до мене.
«Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту годину, — подумав Д'Артаньян, — Це вже звичка».
Міледі простягла руку, і він ніжно поцілував її.
«А втім, — думав він далі, виходячи з кімнати й майже не звертаючи уваги на докори Кетті, — як би мені не пошитися в дурні. Ця жінка, безперечно, здатна на будь-який злочин. Обережно, Д'Артаньяне, обережно!»
VII. Таємниці міледі
Д'Артаньян вийшов од міледі, так і не піднявшись до Кетті, дарма що дівчина просила його про це. Він вчинив так з двох причин: по-перше, не хотів чути докорів, звинувачень і благань, а по-друге, треба було хоч трохи заспокоїтись, розібратися в своїх думках і, скільки буде змоги, в думках цієї жінки.
162 
