ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мода на невинность

Изумительно, волнительно, волшебно! Нет слов, одни эмоции. >>>>>

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>




  199  

— Мені сяйнула одна думка, — мовив Д'Артаньян.

— Ми слухаємо тебе, — відповіли мушкетери.

— До зброї! — раптом вигукнув Грімо. Друзі скочили й схопили мушкети.

Цього разу в загоні було не менше двадцяти — двадцяти п'яти душ. Але це вже були не землекопи, а солдати гарнізону.

— Чи не повернутися нам до табору? — мовив Портос — По-моєму, сили явно не рівні.

— Це неможливо з трьох причин, — сказав Атос — По-перше, ми ще не доснідали. По-друге, не скінчили розмови про важливі справи. І по-третє, нам треба побути тут іще десять хвилин, щоб виграти заклад.

— Тоді ми маємо скласти план бою, — зауважив Араміс.

— Він дуже простий, — відповів Атос — Коли ворог підійде на відстань мушкетного пострілу, ми відкриємо вогонь; якщо ла-рошельці продовжуватимуть наступ, ми будемо стріляти знову і стрілятимемо доти, поки матимемо чим заряджати рушниці. А коли ті, що вціліють, вирішать іти на приступ, ми дамо їм спуститися до рову, а тоді скинемо на голови уламок стіни, який тільки чудом тримається на місці.

— Браво! — вигукнув Портос — Ти й справді народжений бути полководцем, Атосе! Сам кардинал, хоч і вважає себе військовим генієм, ніщо порівняно з тобою.

— Панове, — застеріг Атос, — не стріляйте двоє в одну ціль, прошу вас. Хай кожен цілиться в свого супротивника.

— Я взяв на мушку свого, — сказав Д'Артаньян.

— Я — свого, — мовив Портос.

— Я теж, — відгукнувся Араміс.

— Тоді вогонь! — скомандував Атос.

Чотири постріли злилися в один, і четверо солдатів упало на землю.

Одразу ж забив барабан, і загін пішов у наступ.

Постріли лунали один за одним, такі ж само влучні. Але ла-рошельці, ніби знаючи, що наших друзів усього четверо, все наближалися, тепер уже врозсип.

Від трьох пострілів упало ще двоє; і все-таки ті, хто вцілів, не уповільнювали кроку.

До бастіону добігло чоловік дванадцять, а то й п'ятнадцять; їх зустріли ще одним залпом, але це їх не зупинило: вони скочили до рову, щоб звідти вдертися в пролом.

— Ну, друзі, — сказав Атос, — покінчимо з ними одним ударом. До стіни! До стіни!

Четверо друзів разом з Грімо, який допомагав їм, мушкетами заходилися підважувати величезний уламок стіни. За хвилину він нахилився, ніби під подувом вітру, і, зірвавшись зі своєї опори, з оглушливим гуркотом упав у рів. Розлігся жахливий зойк, хмара пилу знялася до неба — і все було скінчено.

— Здається, ми знищили їх усіх до одного, — мовив Атос.

— Слово честі, так воно і є, — сказав Д'Артаньян.

— Ні, — заперечив Портос, — он двоє чи троє тікають, зовсім покалічені.

І справді, кілька нещасних людей, перемазаних землею і кров'ю, тікало по ходу сполучення до міста. Тільки вони залишилися від загону.

Атос глянув на годинник.

— Панове, — сказав він, — минула рівно година, як ми прийшли сюди; отже, ми виграли заклад. Але граймо вже до кінця! До того ж, Д'Артаньян не встиг розповісти, що йому спало на думку.

І мушкетер спокійнісінько собі сів.

— Що мені спало на думку? — перепитав Д'Артаньян.

— Авжеж, ви сказали, що вам сяйнула одна думка, — відповів Атос.

— А-а, так, — згадав Д'Артаньян. — Ось що мені сяйнуло. Я знову поїду до Англії й розшукаю герцога Бекінгема.

— Ви цього не зробите, Д'Артаньяне, — холодно мовив Атос.

— Чому? Хіба я вже раз не зробив цього?

— Так; але тоді не було війни. Тоді Бекінгем був нашим союзником, а не ворогом. Те, що ви хочете зробити зараз, можна буде розцінити як зраду.

Д'Артаньянові цей доказ здався переконливим; він не знайшов, що заперечити.

— Я теж щось надумав, — сказав Портос.

— Послухаємо, що надумав Портос! — озвався Араміс.

— Я попрошу в пана де Тревіля відпустку з якогось приводу. Привід ви мені підкажете: у мене бракує хисту, щоб вигадати його. Міледі не знає мене; я розшукаю її, не викликаючи підозри, а вже коли знайду цю кралю, то задушу її.

— Ну, — сказав Атос, — я не проти, щоб пристати на Портосову пропозицію.

— Панове, як можна! — заперечив Араміс — Убити жінку! Стривайте, ось мені таки сяйнула ідея!

— Кажіть, Арамісе! — мовив Атос, який завжди ставився з повагою до молодого мушкетера.

— Треба попередити королеву.

— Ай справді, треба! — вигукнули в один голос Портос і Д'Артаньян.

І Д'Артаньян додав:

— По-моєму, ви знайшли правильний спосіб.

— Попередити королеву! — повторив Атос — Але як це зробити? Хіба у нас є зв'язки при дворі? Хіба ми можемо послати когось до Парижа, щоб про це одразу не дізнався весь табір? Звідси до Парижа сто сорок льє; ваш лист не встигне дійти до Анжера, а ми вже всі сидітимемо у в'язниці.

  199