52 
— Та смішно про це говорити! — верескнув Римський. — Розмовляв чи не розмовляв, а не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!
— Він п’яний… — сказав Варенуха.
— Хто п’яний? — запитав Римський, і знову обоє втупилися один в одного.
Що телеграфував з Ялти якийсь самозванець чи божевільний, у тому сумнівів не було; але ось що дивувало: звідки ж ялтинський містифікатор знає Воланда, котрий лише вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв’язок між Лиходєєвим і Воландом.
— «Гіпнозом…» — повторював Варенуха слово з телеграми, — звідки ж йому знати про Воланда? — Він покліпав очима і раптом вигукнув рішуче: — Та ні! Казна-що! Казна-що і несосвітенне безглуздя!
— Де він замешкав, цей Воланд, чорти б його взяли? — спитав Римський.
Варенуха негайно з’єднався з інтуристським бюро і, на цілковитий подив Римського, ознаймив, що Воланд зупинився у квартирі Лиходєєва. Набравши після цього номер лиходєєвської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в рурці. Серед цих гудків десь іздалеку почувся важкий, понурий голос, який проспівав: «…скелі, моє пристанище…», і Варенуха вирішив, що в телефонну мережу якось проривається голос з радіотеатру,
— Не відповідає квартира, — сказав Варенуха, кладучи рурку на важіль, — спробувати хіба подзвонити ще…
Він недоговорив. У дверях з’явилася та сама жінка, і обоє, і Римський і Варенуха, підвелися їй назустріч, а вона витягла з сумки вже не білий, а якийсь темний аркушик.
— Це вже починає бути прецікаво, — процідив крізь зуби Варенуха, проводжаючи поглядом жінку, що поспіхом виходила. Перший заволодів аркушиком Римський.
На темному тлі фотографічного паперу чітко вирізнялися чорні писані рядки:
«Доказом мій почерк мій підпис Блискавкуйте підтвердження встановіть секретне стеження Воландом Лиходєєв».
За двадцять років своєї роботи в театрах Варенуха набачивсь усілякого, але тут він відчув, що розум йога застилається наче пеленою, і він нічого не зумів вимовити, окрім звичної та цілком безглуздої фрази:
— Цього не може бути!
Римський же повівся по-іншому. Він устав, відчинив двері, гарикнув через них кур’єрші, що сиділа на табуретці:
— Нікого, крім поштарів, не впускати! — і замкнув кабінет ключем.
Потім він дістав з письмового столу купу паперів і почав прискіпливо звіряти грубі, з нахилом уліво, літери на фотограмі з літерами в Стьопиних резолюціях і в його ж підписах з притороченою до них закарлюкою-гвинтом. Варенуха, налігши на стіл, гаряче дихав у щоку Римському.
— Це його рука, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:
— Його.
Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.
Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:
— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію!
Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.
Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті… Чортзна-що таке!
Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?
— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський.
Варенуха припинив свою біганину і загорлав:
— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.
52 
