56 
Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі — тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.
На ту пору, коли здалеку надійшла жаска хмара з краями, які диміли, і накрила бір, і подув вітер, Іван відчув, що знесилився, що із заявою йому не впоратись, і не заходився підбирати розвіяних аркушів, а тихо й гірко захлипав. Лагідна фельдшерка Прасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилася, побачивши, що він плаче, закрила штору, щоб блискавиці не лякали хворого, аркушики попідіймала з підлоги й побігла з ними за лікарем.
Той прийшов, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше плакатиме, що тепер усе минеться, все зміниться і все забудеться.
Лікар мав рацію. Невдовзі зарічанський бір став давнішим. Він вималювався до останнього деревця під небом, яке роз’яснилося до попередньої повної блакиті, а річка заспокоїлася. Туга почала відступати від Івана відразу після заштрику, і тепер поет лежав спокійно й дивився на веселку, що перевисла через небо.
Так тривало до вечора, і він навіть не помітив, як веселка розтанула і як посмутніло та полиняло небо, як зчорнів бір.
Напившись теплого молока, Іван знову ліг і сам подивувався, як перемінилися його думки. Якось злагіднів у пам’яті проклятий бісів котяра, не лякала тепер відрізана голова, і, облишивши гадку про неї, заходився Іван міркувати про те, що насправді в клініці дуже непогано, що Стравінський — людина розумна і славнозвісна, що мати з ним справу надзвичайно приємно. Вечорове повітря до того ж і солодке й свіже після грози.
Дім скорботи засинав. У тихих коридорах погасли матові білі лампи і замість них, згідно з розкладом, загорілися блакитні нічники, а обережна хода фельдшерок на гумових килимках коридора чулася за дверима все рідше.
Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лампу під абажуром, яка лила зі стелі пом’якшене світло, то на місяць, що викочувався з-за чорного бору, і розмовляв сам із собою.
— Чому я, власне, так розхвилювався через те, що Берліоз втрапив під трамвай? — міркував поет. — Зрештою, ну його в болото! Хто я, справді, кум йому чи сват? Якщо добренько розсотати це питання, виходить на те, що я, по суті, навіть і не знав до ладу небіжчика. Справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що він був лисий і красномовний страшенно. А ще, громадяни, — вів далі Іван, звертаючись до когось, — розберімося ось у чому: за що я, поясніть, розлютився на цього загадкового консультанта, мага й професора з чорним і порожнім оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у спідніх штанях і зі свічкою в руках, а потім і дика веремія в ресторані?
— Ну-ну-ну, — раптом суворо сказав десь не то зсередини, не то над вухом колишній Іван Іванові новому. — Про те, що голову Берліозові відріже, все-таки він знав наперед? Як же не схвилюватися?
— Про що, товариші, мова? — заперечував Іван новий старому, колишньому Іванові. — Що тут справа нечиста, це зрозуміло навіть дитині. Він — особа надзвичайна і таємнича на всі сто! Та якраз найцікавіше в цьому і полягає! Людина особисто була знайома з Понтієм Пілатом, чого ж вам ще цікавішого потрібно? І замість зчиняти дурноверху бучу на Патріарших, чи не мудріше було б ґречно розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим заарештованим Га-Ноцрі? А я заходився чорт знає над чим! Подумаєш, велика важниця — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що ж тут удієш? Людина смертна і, як слушно було сказано, раптовно смертна. Ну й царство йому небесне! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший від колишнього!
Подрімавши трохи, Іван новий уїдливо попитав у старого Івана:
— То хто ж я тоді такий?
— Дурень! — виразно озвався десь бас, що не належав жодному з Іванів і був дуже схожий на бас консультанта.
Іван чомусь не образився на слово «дурень», ба, навіть приємно вразився йому, всміхнувся і в напівсні затих. Сон скрадався до Івана, і вже марилася йому й пальма на слонячій нозі, и кіт пройшов повз — не страшний, а веселий, і, словом, ось-ось накриє сон Івана, як раптом ґрати безгучно поїхали вбік і на балконі постала таємнича постать, що ховалася від місячного світла, і насварилася Іванові пальцем.
Іван без будь-якого переляку підвівся на ліжку й побачив, що на балконі стоїть чоловік. ї цей чоловік, прикладаючи палець до уст, прошепотів:
56 
